«Це не наша дитина!» — вирвалося з грудей Олени. Але життя розпорядилося інакше.
Я стояла біля плити, нервово перемішую макарони в каструлі. Очі палали, а голос тремтів від прихованого обурення.
— Віть, так більше не може тривати! — випалила я. — Адже це ж не наш син! Ну подумай сам, до чого це схоже?!
Віктор важко опустився на табурет і здавлено зітхнув:
— Я розумію, Оленько… Але що ми можемо зробити? Вигнати його на вулицю? Ти ж знаєш, мати…
— Твоя мати, пробач, і є винуватець усього цього! — різко перебила я. — Через неї ми опинилися в такому становищі!
Віктор лише похитав головою. Він уже не знав, що робити. Все почалося з того, що його сестра Марічка розлучилася з чоловіком, який ніколи не сидів вдома. Наталка Миколаївна, їхня мати, першою наполягла на розлученні: мовляв, такий зять — ганьба. Марічка, будучи вагітною, залишилася сама і народила хлопчика — Дениска. Чоловік так і не з’явився ні до пологів, ні після.
Спочатку Марічка справлялася, а потім раптом «втомилася». Казала, що хоче влаштувати особисте життя. Почала зустрічатися з чоловіками, а маленький Дениско став заважати. Тоді Наталка Миколаївна «припаркувала» онука у нас — «на два тижні», мовляв, жодної ж тяганини! А дітей у нас поки нема, то чому б і ні?
Але два тижні перетворилися на три місяці. Я була в шоці. Працювала вдома, на фрілансі, і з дитиною залишалася сама. А Марічка приїжджала все рідше, на бігу, цілувала сина в маківку й тікала. У неї був новий кавалер, діловий, солідний, з іншого міста. Він навіть ніколи не піднімався до квартири — йому були не до чужих дітей.
Я спочатку терпіла. Дениско, хоч і не мій син, був добрим, лагідним. Мені його шкода було. Він чекав матір біля вікна, а вона не приходила.
Одного вечора, виснажена, я сіла на кухні й прошепотіла:
— Віть, він почав грубити… Сьогодні сказав, що я йому не мати й не маю права наказувати… А я ж… я ж вагітна.
— Що?! — остовпіло спитав чоловік.
— Так, Віть. Ми ж цього чекали… А тепер я не витримаю. У нас буде своя дитина. Я більше не можу тягнути це сама.
Через два тижни, коли тест показав одну смужку, я плакала. Усе марно. А Віктор тим часом відвіз Дениска назад до матері, яка якраз вийшла на пенсію. Наталка Миколаївна запевняла, що впорається.
Але Дениско був уже у тому віці, коли починаєш розуміти, що тебе ніхто не хоче. Наталка Миколаївна не впоралася, хлопець почав битися в школі, погано вчитися. Тоді свекруха знову прийшла до мене з благами:
— Оленько, ну він же тебе любить… Тільки з тобою він заспокоюється. Будь ласка, нехай поживе у вас хоч тимчасово…
— А Марічка?
— Марічка? Вона мати лише на папері. Казала мені, що шкодує, що народила Дениска. Її чоловікові він не потрібен, вони й самі на межі розлучення…
Я, стиснувши зуби, погодилася. І Дениско повернувся. Він знову почав посміхатися, краще вчитися. Ми з ним балакали по дорозі до школи, жартували, у нас з’явилися свої таємниці. А одного разу він обійняв мене й прошепотів:
— Ти — моя справжня мама. Я люблю тебе. І хочу завжди жити лише з вами, з тобою та з дядьком Вітею.
Я розридалася. Зрозуміла, як сильно люблю цього хлопчика. Наче він і був моїм сином із самого початку.
Минули роки. Марічка розлучилася. Дениско залишився у нас назавжди. Ми оформили опіку, а пізніше й усиновлення.
І одного разу, коли я стояла біля вікна, Дениско підбіг і притулився до мого живота:
— Мамо, обіцяй, що в мене буде братик! Я його захищатиму!
І я, затамувавши подих, усміхнулася. Цього разу — точно дві смужки. І щастя. Справжнє.