— Я все вирішив, мамо! Годі! — Іван уперто дивився у вікно, стиснувши губи.
— Ти… ти зрадник, Іване! — голос матері тремтів, у ньому читалися розпач і докір.
— Зрадник? Я?! — хлопець задихнувся від обурення і, різко повернувшись, вибіг із кімнати.
Він грюкнув дверима, кинувся на ліжко й зарив обличчя у подушку. Гнів клекотів у грудях, але незабаром його змінили спогади — теплі, пахучі літом і щастям.
Коли Іванові виповнилося вісім, батько подарував йому мрійний велосипед — яскраво-синій, трюковий, блискучий. Хлопчик був у захваті: від ранку до вечора ганяв із друзями у дворі, забувши про все на світі. Навіть про те, що у тата скоро теж день народження. Нагадав дідусь.
— Ваню, а подарунок для батька вже готуєш? — тихо запитав він, коли вони удвох сиділи на веранді.
— Ні, дідусю… я й не подумав…
— Ну, нічого. Якщо хочеш — разом зробимо. У мене є одна ідея.
Два тижні вони майстрували дерев’яну ключницю. Вирізали, випалювали, шліфували, прикручували гачки. Іван працював нарівні з дідом, навіть велосипед залишив пилитися в кутку.
У день народження тато був якимось особливо веселим і загадковим. Подякував за подарунок, поцілував сина, з дідом обійнявся. А потім, під загальний сміх, виніс із веранди плетену кошик.
У ньому спав цуценя. Чорний, пухкенький, із блискуючою шерстю.
— Знайомтесь: це Барс. Мій подарунок собі. Дитяча мрія.
— Сашко, ти з глузду з’їхав! — скрикнула мама. — Собаку?!
— Ну не таку ж — він же як ведмежа! — засміявся тато, і його щаслива, майже дитяча посмішка роззброїла всіх.
Барса полюбили відразу. Американський бульдог, він ріс, ніби на дріжджах. Став могутнім, широкогрудим, спокійним і добрим. Він обожнював батька — невідступно йшов за ним, охороняв, супроводжував. А потім… одного разу врятував.
Пізнього вечора в парку на батька напали двоє. Ніж, погрози. І тут із кущів вивалився Барс — чорний, як ніч, грізний, як тінь. Один лише вигляд пса змусив нападників відступати.
— Якби вони знали, що він і мухи не скривдить… — розповідав потім тато з усмішкою.
Але найстрашніше почалося пізніше. Хвороба. Лейкоз. Усього за кілька місяців батько згас — ніби свічка на вітрі. Іванові було всього дванадцять. І Барс тоді став його тінню.
Зараз Іванові — п’ятнадцять. Рік тому у їхньому житті з’явився Віктор. Нормальний чоловік. Поважний. Але кілька місяців тому, коли він остаточно переїхав, з’ясувалося, що у нього сильна алергія на собак.
Мама спочатку намагалася все згладити, але потім почала говорити прямо: «Треба віддати Барса». Мовляв, Віктор — тепер родина. А пес… Ванька слухав і не вірив. Невже можна зрадити того, хто не зрадив тебе?
Він обійшов друзів, пропонував забрати Барса — даремно. Старий бульдог нікому не підходив. Віддати до діда — не варіант: старий і сам ледь ходить, де вже за собакою доглядати…
— У притулок не віддам! — сказав Іван у день вирішальної розмови.
— Але Віктор — наш. Він тепер частина родини… — плакала мама. — Тобі що, собака дорожча за людину?
— Дорожча за Віктора — так, — видихнув Іван. — Бо він — моя родина. А Барс — татова родина. І моя. І твоя, мамо. Давай ми з ним підемо до діда. Ми не завада.
— А я як? На два будинки розриватися? Я ж працюю, Вань…
Він мовчки показав на ключницю, яку колись зробив із дідом. На ній висів повідок Барса.
— Я вже все вирішив.
— Зрадник! — прошепотіла вона, і голос здригнувся.
Пізніше дідусь сам подзвонив матері.
— Лідочко, хай він у мене живе. Там і школа дистанційна. І мені, чесно кажучи, легше з онуком. І Барс нехай буде. Не перший день живемо…
І Віктор несподівано сказав:
— Лідо, відпусти його. Хлопець дорослий. І псові буде добре. Навіщо давити?
Ванька приїхав із Барсом і спортивною сумкою. Пес, щасливо похрюкуючи, відразу ж розвалився біля дідового телевізора. Все стало на свої місця.
А потім одного разу дідусь сам зателефонував — голос був тихим, тривожним.
— Ваню, щось серце стискає. Приїжджай…
Іван зірвався з занять, мчав додому. Сусідка встигла викликати швидку, але тепер сиділа біля ліжка діда, тривожно поглядаючи на годинник.
— Дякую вам, Маріє Володимирівно. Далі — ми самі.
Швидка приїхала швидко. Лікар зробив укол. Молода фельдшериця на ім’я Оленка затрималася біля дверей, дивлячись на Барса.
— Не бійтеся, він добрий, — поспішно сказав Іван.
— Я й не боюся, — Оленка посміхнулася й увійшла до кімнати.
Лікар виписав рекомендації й сказав, що краще робити капельниці вдома.
— Є кому?
— Я впораюся, — твердо відповів Іван, гладячи Барса по голові.