— Я все вирішив, мамо! Годі! — Іван уперто дивиться у вікно, стиснувши губи.
— Ти… ти зрадник, Іване! — голос матері тремтить, у ньому лунають розпач і докір.
— Зрадник?! Я?! — хлопчина задихається від обурення й, різко розвернувшись, вибігає з кімнати.
Він грюкає дверима, кидається на ліжко та ховає обличчя в подушку. Гнів кипить усередині, але його змінюють спогади — теплі, пахучі літом і щастям.
Коли Іванові виповнилося вісім, батько подарував йому мрійний велосипед — яскраво-синій, трюковий, блискучий. Хлопчик був у захваті: з ранку до вечора ганяв із друзями у дворі, забувши про все на світі. Навіть про те, що у тата теж скоро день народження. Нагадав дід.
— Іванку, а подарунок для батька вже готуєш? — тихо запитав він, коли вони сиділи удвох на ґанку.
— Ні, дідусю… я й не подумав…
— Ну, нічого. Якщо хочеш — разом зробимо. У мене є одна ідея.
Два тижні вони виготовляли дерев’яну ключницю. Вирізали, випалювали, шліфували, прикручували гачки. Іван працював нарівні з дідом, і навіть велосипед залишив пилитися в кутку.
У день народження батько був чимось особливо веселим і загадочним. Подякував за подарунок, поцілував сина, з дідусем обійнявся. А потім, під загальний сміх, виніс із веранди плетений кошик.
У ньому спав цуценя. Чорне, пухке, з гладенькою шерстю.
— Знайомтеся: це Дозор. Мій подарунок собі. Мрія дитинства.
— Сашко, ти з глузду з’їхав! — впадає мама. — Собаку?!
— Та ж не таку! Він же як ведмедик! — сміється батько, і його щаслива, майже дитяча усмішка роззброює всіх.
Дозора полюбили відразу. Стаффордширський тер’єр, він ріс, як на дріжджах. Став могутнім, широкогрудим, спокійним і добрим. Він обожнював батька — невідступно ходив за ним, охороняв, супроводжував. А потім… одного разу врятував.
Пізнього вечора у парку на батька напали двоє. Ніж, погрози. І раптом із кущів вивалився Дозор — чорний, як ніч, грізний, як тінь. Один лише вигляд пса змусив нападників відступити.
— Якби вони знали, що він і мухи не зачепить… — розповідав потім батько з усмішкою.
Але найстрашніше почалося пізніше. Хвороба. Лейкоз. За кілька місяців батько згас — немов свічка на вітрі. Івану було лише дванадцять. І Дозор тоді став його тінню.
Зараз Іванові — п’ятнадцять. Рік тому в їхньому житті з’явився Богдан. Нормальний чоловік. Поважний. Але кілька місяців тому, коли він остаточно переїхав, виявилось, що у нього сильна алергія на собак.
Мама спочатку намагалась все згладити, але потім почала говорити прямо: «Треба віддати Дозора». Мовляв, Богдан — тепер сім’я. А пес… Іван слухав і не вірив. Невже можна зрадити того, хто не зрадив тебе?
Він обійшов друзів, пропонував забрати Дозора — даремно. Старий стаффорд не влаштовував нікого. Віддати дідусеві — не варіант: старий і сам ледь ходить, де вже собаку годувати…
— У притулок не віддам! — сказав Іван у день остаточного розмови.
— Але Богдан — наш. Він тепер частина родини… — плакала мама. — Тобі що, собака дорожча за людину?
— Дорожча за Богдана — так, — видихнув Іван. — Бо він — моя родина. А Дозор — татова родина. І моя. І твоя, мамо. Давай ми з ним підемо до дідуся. Ми не завада.
— А я як? На два доми розриватися? Я ж працюю, Іване…
Він мовчки показує на ключницю, яку колись робив із дідом. На ній висить повідок Дозора.
— Я вже все вирішив.
— Зрадник! — шепоче вона, і голос здригається.
Пізніше дід сам телефонує матері.
— Оленко,