Листопад забутого дитинства: рана, що не загоюється
П’ятий клас. Марічка зламала ногу і опинилася в лікарні. Біль та страх відступали перед однією надією: може, тато прийде, принесе цукерки, обійме? Мати сиділа поруч, але в її очах була порожнеча, а сердце — замкнене. За проханням доньки Олена подзвонила Олегові, але він не прийшов. Виявилося, він збирався у відпустку з новою коханою і не планував міняти плани заради «колишньої» родини. Марічка, лежачи у лікарняному ліжку, вперше відчула, що нікому не потрібна.
Юність стала для неї часом бунту. Марія протестувала проти всього: відмовлялася вчитися, тікала з дому, сварилася з матір’ю та бабусею. Олена в такі моменти мовчки йшла до своєї кімнати, її обличчя застигало, наче камінне. Бабуся, виснажена та тендітна, метушилася між ними, намагаючись примирити, але сили її покидали. Саме вона купила Марії сукню на випускний — найгарнішу, яку змогла знайти. Але свято не принесло радості: батько знову проігнорував запрошення, навіть не удостоївшись відповісти.
Марія обирала спеціальність навмання — перший бюджетний варіант, бо грошей на платне навчання у родині не було. Одного разу, набравшись духу, вона подзвонила батькові. Але його слова: «У вас з матір’ю своє життя, у мене — своє. Годі мене турбувати!» — вдарили, як ляпас. Вона нікому не розповіла про цей дзвінок. Сховавшись у міському парку, проплакала півдня, ховаючись від сторонніх очей. Біль відчуття непотрібності, змішаний з гордістью, роз’їдав її зсередини, як отрута.
Після навчання Марія влаштувалася на роботу і зустріла Андрія — доброго, надійного чоловіка, за якого вирішила вийти заміж. Під час підготовки до весілля батьки Андрія наполягали, щоб запросили батька Марії, Олександра Петровича. Їй було соромно зізнатися, що він не прийде — просто тому, що йому це не потрібно. Але, не бажаючи псувати свято, вони з Андрієм відвезли запрошення Олександру і його дружині.
Зустріч була холодною. Олександр поспішав на ділову зустріч і ледь глянув на доньку та її нареченого. Кинувши листівку в бардачок авто, він поспіхом відчинив двері своїй дружині — витонченій жінці в дорогій сукні, яка гордовито пройшла повз, кивнувши їм зверхнім жестом. Вона навіть не запитала, навіщо вони прийшли, немов поспішаючи на чергове світське заходи.
На весіллі роль батька Марії виконав її дядько, брат матері. Олександр не надіслав ні вітання, ні пояснень. Марія знала, що шансів на його появу нема, але в глибині душі все ще теплилася надія. Вона померла того дня, коли Марія, у білій сукні, зрозуміла, що батько остаточно викреслив її зі свого життя.
Молоде подружжя почало будувати своє життя. Вони купили будинок, працювали, мріяли. Марія, позбавлена батьківської любові, тягнулася до родини Андрія, яка стала для неї справжньою. З матір’ю спілкування залишалося формальним — Олена так і не змогла повернути в своє серце тепло. Бабусі вже не було, і спогади про неї залишалися єдиним світлем у минулому.
Роки минали, пріоритети змінювалися. До тридцяти шести років Марія стала люблячою дружиною, матір’ю двох дітей і власницею невеличкої квіткової крамниці. Андрій підтримував її у всьому, беручи на себе клопоти і ділячись її мріями. Вони подорожували, будували плани, святкували разом. Мати іногда привозила подарунки онукам, але її серце залишалося замкненим — вона не любила ані їх, ані Марію. Дівчині іногда здавалося, що душа матері відлетіла того дня, коли пішов батько, і так і не повернулася.
Одного разу до їхнього будинку завітав Олександр Петрович. Привід був формальним — запрошення на його ювілей. Він обіймав високу посаду, готувався до пенсії і, схоже, для ілюзії родинного щастя вирішив запросити доньку з родиною. Марія, посилаючись на термінову робочу поїздку, ввічливо відмовилася. Їй не хотілося вдавати, ніби між ними є щось спільне.
Наступна зустріч відбулася через три роки. Марії подзвонила медсестра з лікарні: батько потрапив у аварію і потребував підтримки. У палаті вона побачила постарілу, зламану людину. Його кинула дружина, дізнавшись, що він може залишитися інвалідом. Друзі відвернулися, і єдиною рідною людиною залишилася донька — доросла, успішна, але чужа.
Марія оплатила лікування, найняла сидВона залишила його там, хоч і зробила все, що могла, але так і не знайшла в собі сил сказати “так”.