Розбиті мрії: ціна любові
Багато років Олена та Дмитро мріяли про дитину, але доля була неласкава – вагітність не наступала. Рішення усиновити дитину прийшло саме собою, ніби єдиний вихід. Шлях до цього був нелегким: нескінченні перевірки, папери, очікування. Олена досі пам’ятала їхній перший візит до дитячого будинку у сусідньому місті. Дитячі очі, сповнені надії та страху, дивилися на них, немов благали забрати їх звідти. Серед них була Марічка – дванадцятирічна дівчинка з темними косами та глибокими блакитними очима, така схожа на покійну сестру Олени. Жіноче серце стиснулося від ніжності. Дмитро мріяв про сина, але Марічка одразу ж захопила їх обох. Вона раділа кожному їхньому візиту, тягнулася до них, як до рідних.
Дізнавшись від директора притулку, що Марічку вже п’ять разів усиновлювали та щоразу повертали, Олена ледве стримала сльози. «Вічний дитбудинківець» – так називали дівчинку. Причини повернень були неясними, але Олена не вдавалася у деталі. Її добре серце не могло змиритися з думкою, що дитина стільки разів була зраджена тими, кого встигла полюбити. Вони з Дмитром вирішили: Марічка стане їхньою донькою, і більше ніхто не зможе її кинути.
Поки чекали на затвердження документів, вони все частіше забирали Марічку додому. У їхній трьохкімнатній квартирі для неї приготували окрему кімнату – мрію будь-якої дитбудинківської дитини, позбавленої особистого простору. Марічка була в захваті, а Олена та Дмитро оточували її любов’ю та увагою, намагаючись загоїти її рани. І раптом сталося диво: Олена дізналася, що вагітна. Це було як благословення – так часто буває з тими, хто бере прийомну дитину. Подружжя раділо, але від усиновлення відмовлятися не збиралися. Марічка стала частиною їхнього життя, їхньою родиною.
Опека нарешті дала дозвіл, і Марічка назавжди покинула дитячий будинок – так вони думали. Психолог радив розповісти дівчинці про майбутню появу немовляти, щоб підготувати її. Олена та Дмитро наважилися на розмову. Вони пояснили, що скоро у Марічки з’явиться молодша сестричка, що вони будуть любити її так само сильно, що вона назавжди залишиться їхньою донькою. Але коли справа дійшла до того, що кімнату доведеться ділити з малям, коли та підросте, Марічка змінилася в обличчі. Її погляд на мить став холодним, майже ворожим. Вона мовчки встала й пішла, не дослухавши.
З того дня Марічка почала дивно поводитися. Ледве батьки з’являлися вдома, вона кидалася їх обіймати, стискаючи руки так міцно, немов боялася, що вони зникнуть. Іншого разу підбігала ззаду, обхоплювала Олену за шию з такою силою, що їй ставало важко дихати. «Я тебе люблю, мама», – шепотіла Марічка, але її очі при цьому ставали скляними, а зуби скреготали від напруги. Олена відповідала ласкою, але Дмитро ставав дедалі тривожнішим. Психолог, до якого вони звернулися, провів із Марічкою кілька сеансів і запевнив, що дівчинка просто боїться втратити увагу батьків через майбутню дитину. «Нічого страшного, приділяйте їй більше часу», – сказав він.
Пекло почалося, коли народилася Даринка. Маля з’явилася раніше терміну, часто плакала та потребувала постійного догляду. Щоб не турбувати Марічку, ліжечко поставили у спальні батьків. Олена розривалася між доньками, виснавшись до краю. Дмитро допомагав: відводив Марічку до школи, читав їй на ніч. Спочатку все здавалося нормальним. Але потім Олена почала помічати: варто було залишити Даринку з Марічкою наодинці, як маля починала заходитися в істеричному крику. Олена кидала все й бігла в кімнату, де заставала Марічку, яка «турботливо» метушилася біля сестрички. Але одного разу вона увійшла саме в той момент, коли Марічка затискала носик Даринці, тримаючи її обличчя пальцями. Побачивши Олену, вона відпустила малу, і та, задихаючись, закричала. Олена, тремтячи, схопила Даринку на руки, намагаючись зрозуміти, що сталося. Марічка мовчала, дивлячись на неї своїми великими блакитними очима – порожніми, без тіни каяття.
Ввечері Дмитро спробував поговорити з Марічкою. Після довгих умовлянь вона пробурмотіла, що «витирала Даринці носика». Пояснення звучало безглуздо, але психолог знову закликав батьків бути терплячими: «Дівчинці не вистачає любові». Незабаром стався новий інцидент: Олена застала Марічку біля ліжечка з пляшечкою, повною окропу, яку та збиралася дати Даринці. Марічка знову мовчала, спостерігаючи за реакцією батьків. Олена, дивлячись у її очі, вперше побачила не дитину, а холодну, моторошну порожнечу.
Час минав, Даринка підростала, ставала спокійнішою. Марічці, як здавалося, набридло з сестрою, але Олена більше не залишала їх удвох. Влітку вони планували поїздку на море – першу для Марічки. Але з малою ДаДаринкою їхати було ризиковано, тому Олена м’яко пояснила це доньці, і Марічка, немов бомба, вибухнула – її очі загорілися темним вогнем, а голос став різким, коли вона прошепотіла: “Тоді вона мусить зникнути…”