Світло у вікні: шлях до щастя
Віктор, або Вітенько, як називала його мама, давно переступив поріг тридцяти восьми років. Але для Ганни Іванівни, професора місцевого університету, він лишався хлопчиком, її маленьким скарбом. Вона ніколи не бачила в ньому дорослого чоловіка, здатного жити своїм життям.
Ганна Іванівна не була одружена. Все себе вона присвятила роботі та синові, якого народила у тридцять шість. Віктор з’явився на світ слабким, і мати робила все, щоб він виріс здоровим. Її турбота не знала меж: вона сама одягала його, годувала з ложки, чистила зуби. До трьох років Віктор став міцним, гарним хлопчиком, але Ганна не відпускала його від себе ні на крок.
У дитячому садку почалися проблеми. Виховательки дорікали Ганні Іванівні:
— Ваш син нічого не вміє сам! Інші діти вже вдягаються, а він чекає допомоги.
Вона не приймала критику:
— У дитини є мати! Якщо вам важко його одягнути — шукайте іншу роботу!
У результаті вона забрала Віктора з садка і найняла няню, яка, як і мати, не давала хлопцю самостійності. Віктор звик, що все вирішують за нього. До школи Ганна знайшла нову няню — сусідку-пенсіонерку, яка контролювала кожен його крок. Мати добилася довідок, що звільняли сина від фізкультури. Їжа, одяг, розпорядок дня — усе вибирала вона.
— З’їж бутерброд, ти не наївся, — говорила Ганна, акуратно намазуючи масло на хліб і подаючи його десятирічному Віктору.
Він слухняно їв, не сперечаючись. З мамою не посперечаєшся.
Віктор не був повним від природи, але відсутність руху і рясне харчування зробили своє. До двадцяти років він став високим, симпатичним, але трохи грубкуватим хлопцем. Він вступив до університету, де викладаГанна Іванівна глянула на онука, який сміявся їй у відповідь, і зрозуміла — ось воно, її справжнє щастя.