**Ціна однієї схованки: як Вітя ледь не втратив дружину**
Повернувшись з роботи, я побачив, як Марічка вийшла у двір розвісити випране білизну. День був теплим, сонце гріло по-справжньому, і вся волога миттєво зникала. Вона звично глянула через паркан — на подвір’я сусідів. Там, метушився мій сусід Вітя, поспішно шукаючи щось у кожному кутку. Зазирав під ґанок, шарив у коморі, навіть під лавкою заглядав.
— Віть, ти там що, вчорашній день загубив? — жартуючи, кинула йому Марічка.
Але він навіть не повернувся, лише махнув рукою і зник у хаті. Дружина пожала плечима, але не встигла зайти назад, як двері відчинилися з тріском, і всередину увірвалася заплакана Ярина — Вітчина дружина.
— Яринко, що трапилося?! — злякано скрикнула Марічка.
— Як він міг?! — ледве промовила сусідка, не стримуючи сліз. — Як він міг таке подумати?!
Я стояв осторонь, не розуміючи, що відбувається. Вони завжди жили душа в душу: без сварки, без докорів, лише квітучі клумби зранку й запах свіжого хліба з вікна.
Вітя з Яриною мешкали в старому доброму будиночку на околиці Житомира. Дім — немов із листівки: влітку — у вінках квітів, взимку — з акуратно розчищеними стежками. Донька вже вийшла заміж, син Олесь закінчував училище. Вітя був інженером, Ярина шила на місцевій фабриці. Ми з Марічкою дружили з ними роками — разом святкували, допомагали один одному.
Була в Віті одна примха — обожував робити схованки. Ховав гроші скрізь: у коморі, під клумбою, навіть під дошкою у бесідці. Не тому, що ховав від дружини, — просто вірив, що так надійніше. А потім забував, де саме, і починав шалені пошуки.
Ярина знала про це. Колись, у молодості, сварилася, а потім змирилася — не перевиховаєш. Ніколи не брала його гроші, навіть якщо знаходила випадково. Двадцять шість років шлюбу навчили мудрості.
Того ранку Марічка знову побачила, як Вітя метушиться, шукаючи чергову «скарбничку». Вона, сміючись, причепилася:
— Знову свою схованку загубив, голова?
Але за півгодини до неї прибігла Ярина — з червоними очима і розпачем у голосі. Посадивши сусідку за стіл, Марічка налила чаю, дістала пряники.
— Уявляєш, — ледве промовила Ярина, — він мене звинуватив у крадіжці! Сказав: «Ти знайшла, забрала й мовчиш!» Це ж Вітя! Той самий, що завжди казав: «Ти в мене — святе». А тепер я — злодійка?! Я ж ніколи й не торкалася його схованок, хоч сто разів на них натикалася!
Я аж замер. Такого від Віті ніхто не чекав. Ярина — тиха, добра, терпляча. Її образити — все одно, що плюнути в ікону.
— Яринко, не засмучуйся. Він сам згадає, знайде свої гроші і приповзе на колінах вибачатися.
— Та мені не треба! Через тиждень у мене відпустка — поїду до мами в село. І не повернуся! Хай живе сам — зі своїми грішми!
Тим часом Вітя бігав по селищу, шукаючи не лише гроші, а й дружину. Заглянув у крамницю — там працювала Настка, Яринина подруга.
— Настю, Ярину не бачила?
— Ні, не заходила. Що, господарку загубив? Повернеться. Вона ж не з тих, що кидають.
Вітя рушив додому, а на шляху зустрів сина. Олесь ішов із Даринкою — своєю дівчиною. У неї в руках були розкішні троянди.
— Даринко, день народження? — спитав Вітя, пригадавши, що син нещодавно просив у нього грошей на подарунок.
— Так, двадцять! А ввечері йдемо з друзями в кав’ярню, — радісно відповіла дівчина.
Вітя посміхнувся, але в грудях заболіло. Він ж не давав Олесю грошей — точно пам’ятав. Звідки тоді квіти?
Зателефонував синові:
— Олесю, де взяв гроші на подарунок?
— Тату, я вчора випадково знайшов у бесідці — під скринькою. Шукав рюкзак, а там конверт. Зрозумів, що твоя схованка. Хотів потім сказати…
Вітя замовк. Від сорому й полегшення сціпив телефон:
— Ну гаразд, сину… Не ображай Даринку.
Тепер головне — знайти Ярину. І вибачитися.
Завітав до нас. Я брався за латання калітки, побачив Вітю — засміявся:
— Ну й накоїв ти, брате. Ярина у нас, Марічка її заспокоює. Оце так — назвати дружину злодійкою. Тобі ще пощастило, що вона не вже з чемоданом.
— Та знаю… — проворчав Вітя. — Все, іду миритися. А схованка, доречі, виявилася у Олеся — пішла на квіти для дівчини.
— Молодець хлопчина! — з ганку крикнула Марічка. — А тепер думай, чим Ярину задобрити!
Вітя замислився, метнувся додому, зібрав усі свої «секретні» конверти, сів у машину й помчав. За годину повернувся — з невеликою чорною торбинкою.
Підійшов до Ярини:
— Вибачай, дурень я. Не знаю, як міг таке подумати. Повертайся, благаю.
Ярина подивилася з-під лоба,Вітя з усмішкою простягнув їй торбинку, і коли Ярина розгорнула папір, в її очах заблищали сльози щастя — там лежала та сама срібна підвіска з блакитним камінцем, про яку вона колись згадувала, що хотіла б мати.