Ціна однієї схованки: як Вітя ледь не залишився без дружини
Рита вийшла у двір розвісити випране білизну. День видався гарним, сонце гріло по-літньому, все сохло миттєво. Вона звичним рухом глянула через паркан — у двір до сусідів. Там, метушившись з кута в кут, нервозно щось шукав Вітя, їхній сусід. Було видно, як він зазирає під ґанок, риється в коморі, перевіряє під лавкою.
— Вітю, а ти що там загубив? Невже вчорашній день? — з усмішкою пожартувала Рита.
Але чоловік навіть не обернувся, махнув рукою й зник у будинку. Рита знизала плечима й повернулася назад, але не встигла переступити поріг, як двері розчинилися і в кімнату вбігла заплакана Тетяна — дружина Віті.
— Тетянко, що сталося?! — тривожно підбігла Рита.
— Як він міг? — повторювала сусідка, не в силах стримати сльози. — Як він взагалі міг подумати таке?!
Рита збентежено гладила подругу по плечу, але нічого не розуміла. Здавалося б, у цієї пари завжди була іділія — ні скандалів, ні докорів, лише квітучі клумби й запах домашньої випічки з вікна.
Тетяна з Вітею жили у приватному будинку в передмісті Житомира. Дім — немов листівка: влітку весь у квітах, взимку — акуратно розчищені доріжки. Донька заміжня, син Іван закінчує технікум. Вітя працює інженером, Тетяна — швачкою на місцевій фабриці. Сусіди — Рита й Андрій — дружили з ними давно, за одним столом святкували, допомагали одне одному.
Була у Віті одна примха: він обожнював робити схованки. Гроші ховав у різних місцях: у коморі, під клумбою, навіть під дошкою у бесідці. Не тому що ховав — просто так спокійніше. А потім забував, де сховав, і починав пошуки.
Тетяна про це знала. Колись, у молодості, лаялася, а потім махнула рукою — не перевиховаєш. Ніколи не брала його гроші, навіть якщо випадково знаходила. Двадцять шість років шлюбу навчили мудрості.
Того ранку Рита знову побачила Вітю, як той метушився по двору й шукав свою чергову «схованку». Вона, сміючись, пожартувала:
— Знову гроші загубив, ледачий?
Але вже через півгодини в її будинок увірвалася Тетяна, з червоними від сліз очима. Посадивши сусідку, Рита налила чаю, поставила печиво.
— Уяви, — схлипуючи, вимовила Тетяна, — він звинуватив мене, що я в нього вкрала гроші! Сказав: «Ти знайшла, забрала й мовчиш!» Це ж Вітя! Той самий, який завжди казав: «Ти в мене — святе». А тепер я злодійка?! Я ж ніколи навіть не торкалася його схованок, хоч і натрапляла на них сто разів!
Рита ахнула. Такого за Вітею не чекала. Тетяна — тиха, турботлива, найдобріша жінка. Її образити — все одно що плюнути на святе.
— Тетянко, не переймайся. Він сам усе згадає, знайде свою «схованку» й на колінах проситиме пробачення.
— А мені не треба! Я у відпустці через тиждень — поїду до мами в село. І не повернуся! Хай живе сам — зі своїми грішми!
Тим часом Вітя бігав по селищу, шукаючи не лише гроші, а й дружину. Забіг у магазин — там працювала Наталя, подруга Тетяни.
— Наталко, Таня не заходила?
— Ні, не бачила. Що, загубив господиню? Повернеться. Вона ж у тебе не з тих, що кидають.
Вітя пішов додому, а по дорозі зустрів сина. Іван ішов з Олесею — своєю дівчиною. У неї в руках був розкішний букет червоних троянд.
— Олесю, день народження? — спитав Вітя, згадавши, що недавно син просив грошей на подарунок.
— Так, дев’ятнадцять! А ввечері йдемо з друзями в кафе, — радісно відповіла дівчина.
Вітя усміхнувся, але всередині защеміло. Він-то не давав синові грошей — точно пам’ятав. Звідки букет?
Подзвонив синові:
— Ване, де взяв гроші на подарунок?
— Тату, я вчора випадково знайшов на веранді — під коробкою. Шукав рюкзак, а там конверт. Зрозумів, що твоя схованка. Хотів потім сказати…
Вітя замовк. Від сорому й полегшення стиснув телефон:
— Ну добре, сину… Не ображай Олесю.
Тепер головне — знайти Тетяну. І попросити пробачення.
Заглянув до сусідів. Андрій лагодив калітку, побачив Вітю — засміявся:
— Ну й наробив ти справ, брате. Тетяна у нас, Рита її заспокоює. Оце ти видумав — сказати дружині, що вона злодійка. Тобі пощастило, що вона вже не в чемоданах.
— Та знаю… — провинувато буркнув Вітя. — Усе, іду миритися. А схованка, до речі, у Ванея пішла на квіти для дівчини.
— Молодець хлопчина! — з ганку гукнула Рита. — А ти тепер думай, чим Тетяну вмовити!
Вітя задумався, побіг додому, зібрав усі свої «секретні» конверти, сів у машину й поїхав. Через годину повернувся — із маленькою чорною пакеткою.
ПідійшовВітя простягнув пакетик Тетяні, і вона, не витримавши, розсміялася крізь сльози, бо в середині був не кулон, а квиток на двох до Карпат, про який вона так мріяла.