Таємниця старого валіза: комедія родинних зв’язків
У маленькому містечку Яготин, де вечори пахнуть медом і пиріжками з вишнями, а старовинні хати шепочуться історіями з минулого, Марія Семенівна сиділа у своїй затишній кімнаті, занурена в улюблений турецький серіал. Раптом тишу перервав скрип дверей, і серце бабусі тріпотіло, немов горобчик у клітці.
– Бабусю, я до тебе з проханням! – на порозі стояв її онук Тарас, високий, з тривожним поглядом. – Ти ж казала, що на горищі в тебе валіз старий порохом покрився?
Марія Семенівна, відірвавшись від екрана, повільно підвелася з крісла, відчуваючи, як тривога стискає її, наче мішок із картоплею.
– Який ще валіз, Тарасику? – здивовано перепитала вона, поправляючи хустку.
– Ну той, бабусю, з речами, що ти на похорон відклала, – відповів онук, нервово гладячи чуб.
– Так, є… А що трапилося? – голос Марії Семенівни задрижав, немов вітер у очереті.
– Та з валізом усе гаразд, нехай стоїть. А от з твоїми заощадженнями… біда.
– Яка біда?! – скрикнула бабуся, очі її стали круглі, як вареники.
– Знеціняться вони, бабусю! – випалив Тарас. – Інфляція ж! А ти ж хотіла, щоб я відвіз тебе до рідні? Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю… – тихо відповіла Марія Семенівна, досі не розуміючи, до чого він везе.
– А машина в мене стара, бабусю, на ній ми не доїдемо – розсиплеться. Кредит мені більше не дають, кажуть, годі вже. Кредитна історія в мене, сам знаєш, не дуже…
– Знаю, знаю, що позичав, але ж віддав уже? То що ж ти хочеш, Тарасику? – бабуся все ще не ловила суть.
– Ти ж відкладала на похорон? І суму назвала таку, ніби не на проводи, а на весілля королівське! Хочеш, щоб усі об’їлися, напилися й у танці пустилися? Це ж похорон, бабусю, нащо стільки?
– Думаєш, я тебе в останню путь гідно не проводжу? – продовжував Тарас. – І проводжу, й пам’ятник поставлю, адже в мене, окрім тебе, майже нікого й немає. Але я хочу, щоб ти ще пожила гарно. Тобі ж пальто нове треба, чоботи, якщо до рідних поїдемо, та й взагалі все потрібно. А мені на машину трохи додати треба. Стару продам, куплю новішу. На старій ми не доїдемо, вона розвалюється. На нову грошей не вистачить, та й біда, головне – щоб їздила. А ще на море тебе візьмемо, ми з Оленкою збираємось, тебе з собою возьмемо. Оленка, знаєш, яка в мене чудова? Я на ній одружуся, тільки грошей поки маловато…
Марія Семенівна слухала онука, не перебиваючи. Тарас і справді хлопець добрий, тільки неМарія Семенівна зітхнула, посміхнулась і подумала: «Та хай уже беруть мої «похоронні» — скільки літ живу, а дурниці ці гроші не варті, коли можна побачити, як Тарас і Оленка своє щастя будують!»