Таємничий гість: драма родинного тепла
У невеликому містечку Озерянськ, де сонячні заходи міняються в дзеркальній гладі озера, а старі дерев’яні хати зберігають тепло минулих часів, Оксана Петрівна повернулася з крамниці, несучи важкі пакети з продуктами. На солодке вона принесла величезний кавун, уявляючи, як син зрадіє. Поставивши сумки в передпокої, вона прислухалася. З кімнати сина чулися приглушені голоси, ніби хтось тихо розмовляв. Серце Оксани забилося швидше. Вона зайшла в кімнату й завмерла, не вірячи очам. Її син грав дерев’яними фігурками з незнайомим чоловіком. Обидва захоплено переставляли іграшки, посміхалися й говорили так тихо, наче боялися зруйнувати момент. Оксана вдивлялася в гостя й ахнула.
— І що ти все вдома сидиш, Богдане? — не раз бурчала вона синові. — Так і просидиш усе життя сам! Глянь на Віталія, твого колишнього друга. Вивчився на автослюсаря, працює, усе в нього добре. Одружився, синок у нього народився, веранду збудував. З дружиною, правда, розійшовся — характерами не зійшлись, буває. Але Віталій не розгубився: іншу зустрів, з дитиною, потім ще й свого народили. І від першої дружини хлопчика на літо до бабусі привозить. Усі задоволені, навіть колишня — вона теж заміж вийшла. А сусідка тітка Галя взагалі в захваті: троє онуків, дім повний дитячого сміху, життя кипить! Віталій із новою дружиною, Олею, з усіма дітьми справляється, а тітка Галя на підхваті. У них усе вийшло, а ти все сидиш!
— У нас тиша, — продовжувала Оксана, хитаючи головою. — У кого ж ти такий, горе моє? Нас з батьком не стане, один залишишся, і слова сказати буде нікому! Та вимкни свій верстат, коли мати з тобою розмовляє!
Богдан вимкнув верстат, підвів очі від роботи:
— Усе добре, мамо, у мене термінове замовлення.
— Звісно, Богдане, — зітхнула мати. — Нічого не зміниться. Тридцять два роки сидиш вдома, і будеш сидіти. Нічим тебе не зрушити. Ще й батько тебе підтримує, усе мовчить та мовчить. Ох, сину, батько твій тихий, а ти ще тихіший!
Оксана вийшла з комори, де у Богдана була майстерня.
Богдан ледве закінчив дев’ять класів у місцевій школі. Вчився добре, але до школи ходити не любив. Не подобалося йому, що там усі кричать, бігають, заважаючи думати. Після школи заявив: вчитися далі не буду, у мене є улюблена справа, на все життя вистачить. Тесля він уже був непоганий. Батько все життя пропрацював теслею на місцевій фабриці й привчив сина до свого ремесла. Богдан виявився ще більшим мовчазником, ніж батько. Любив працювати з деревом наодинці, постійно щось обдумуючи.
Мати хвилювалася: може, з хлопцем щось не так? На гулянки не ходить, на дівчат не дивиться, увесь час сам. Гучні вони всі, каже, нудні. Мені і так добре. Заробляв Богдан, правда, непогано. У коморі облаштував майстерню, цілими днями щось виготовляв: то іграшки дерев’яні, то дрібні меблі. Стіл зробив — залюбки! Замовлення розписані на півроку вперед, із міста до нього їздять. А мати все переживала: четвертий десяток Богдану, а він сам! Одружуватися не хоче, дітей не хоче. На друзів наслухався — не подобається йому таке життя.
Ось і зараз Богдан отримав термінове замовлення — парта із стільцем для хлопчика. Через інтернет із замовником усе узгодили, просили швидше. Старався Богдан, щоб усе було акуратно, щоб приносило користь. Від роботи, вважав він, має бути радість.
Через тиждень парта була готова: стіл і стілець із регуляторами, щоб підлаштовувати за зростом та нахилом. Замовник написав, що хлопчик, для якого замовлення, слабкий здоров’ям, навчається вдома. Просили Богдана особисто привезти, щоб на місці підігнати, якщо щось не так. Самі приїхати не могли. Богдан їхати не хотів — зазвичай батько матеріали привозить, а готове забирає. Богдан із чужими говорити не любив: занадто галасливі, занадто багато слів.
Але замовник наполягав, щоб приїхав саме майстер, заради дитини. Робити не було чого — поїхав Богдан із батьком у далеке село. Приїхали, вивантажив Богдан замовлення. Добре, що він міцний, а парта легка. Доніс, постукав. Відчинила дівчина. Богдан не очікував — листувався із якимсь Ігорем, думав, чоловік. А тут дівчина, та ще й із такими точними кресленнями!
— Добрий день, можна Ігоря? Я замовлення привіз, — сказав Богдан.
— Добрий день, це я Іра, проходьте, — відповіла вона тихо, відійшовши до стіни, щоб пропустити його із партою. Голос у неї був м’який, усмішка тепла. — Проходьте в ту кімнату, тільки, будь ласка, не говоріть голосно. Мій синчик, Данилко, чужих боїться.
Богдан увійшов — хлопчик сидів за маленьким столиком, явно незручним, і щось будував із конструктора. Іра додала:
— Не дивуйтесь, ДанилБогдан усміхнувся, сів навпроти хлопчика і так само тихо почав пояснювати, як регулювати нову парту.