У маленькому приморському містечку Ялта, де ранковий туман обволікає дахи, а запах сосен зливається з солоним бризом, Тарас із зусиллями дотягнув величезний білий мішок до під’їзду й важко видихнув.
— Ну й важкий же! — прошепотів він, кинувши оком на свою поклажу.
Витерши піт з чола, він набрав код квартири на домофоні.
— Тарасику, це ти? — почувся голос тещі, і Тарас потягнув мішок до ліфта.
Затягнувши вантаж просто на кухню, він поставив його біля столу.
— Тарасе, що це в тебе?! — здивовано скрикнула Наталя Петрівна, підозріло оглядаючи зятя.
Тарас хитренько прижмурив очі.
— Зараз побачите! — сказав він і почав викладати вміст мішка на стіл.
— Боже, Тарасику, навіщо стільки?! — скрикнула теща, її очі стали круглі від побаченого.
До знайомства з Тарасом Наталя Петрівна вважала себе взірцем ощадливості. Її донька Олена теж так думала, але страждала від цього.
— Оленко, поклади цей порошок назад! — командувала Наталя Петрівна в магазині. — Бери той, що поруч, він уполовину дешевший! Навіть з запасом можна взяти!
— Мам, та ж він гірший… — нарікала Олена.
— Анітрохи не гірший, просто його не рекламують! Порошок — він скрізь порошок! Ну чого ти така наївна?
Олена, бурмочучи про скупого, що платить двічі, ставила пакет назад і брала мамин вибір.
Якщо з порошком вона ще мирилася, то з одягом було складніше.
— Мам, дивись, мені личить? — Олена показувала нову спідницю.
— Знову нова? Скільки коштує? — насуплювалася Наталя Петрівна.
— Та що за різниця! — сердилася Олена. — Я сто років нічого не купляла! Головне, що личить!
— А від ціни теж залежить! — теща скрестила руки, свердлила доньку поглядом.
Олена називала ціну, знаючи, що буде далі.
— Ого! Шматок тканини стільки не вартий! — обурювалася мати.
— Мам, та годі вже! За такі гроші зараз нічого не купиш! Хочу виглядати гарно, я й так усе доносила! — намагалася захиститися Олена.
— Гарно можна виглядати й дешевше! — рішуче відрізала Наталя Петрівна.
Усі аргументи про якість тканини чи ідеальну посадку були марні.
— Мам, чому ти така скупа? Ми ж не жебраки! — не витримувала Олена.
— Ось тому й не жебраки, що я вмію заощаджувати й робити запаси! А ти в батька — марнотратниця! — відповідала мати.
Олена замовкала, згадуючи, як батьки розлучилися. Скандали, поділ майна, суперечки про аліменти — усе це перетворило ощадливу Наталю Петрівну на справжню жадібну.
У студентські роки Олена нікого не запрошувала додому. Мати сприймала гостей як зайві витрати.
— Не розумію цих посиденьок! — бурчала вона. — Збираються, їдять, п’ють, базікають, а господиня потім миє посуд і знову наповнює холодильник!
Олена намагалася пояснювати, але згодом махнула рукою — мати не слухала. Після інституту вона влаштувалася на роботу й зустріла Тараса.
— Мамі він не сподобається, — зрозуміла Олена одразу.
Тарас не мав нічого з того, що цінувала Наталя Петрівна: ні квартири, ні багатих батьків, ні спадщини. Звичайний офісний працівник, але з амбіціями. А амбіції, як вважала теща, руками не потрогаєш. Олена довго відтягувала знайомство, але Тарас заговорив про весілля, і довелося наважитися.
— Тарасику, мама в мене… особлива, — почала Олена. — Дуже ощадна.
— Це ж добре, — пожав плечима він.
— Ні, ти не зрозумів. Вона… скупа, яких світ не бачив! Рахуватиме кожен твій шматок за столом. Будь готовий терпіти. Після весілля знімемо квартиру, а мама нехай далі копить.
— Дурниці! — усміхнувся Тарас. — Подолаємо. А знаєш, краще жити з нею. На своє житло ми не накопичимо, а в моїх — як у вулику. Вирішуй!
Олена замислилася: «Тарас і гадки не має, що витворює мама. Та спробувати варто. Підемо, якщо що».
— Гаразд, ризикнемо, — вирішила вона. — Але якщо стане нестерпно, скажи одразу.
— Ти мене недооцінюєш, — підморгнув Тарас.
Весілля було скромним, що тішило Наталю Петрівну.
— Правильно, нащо гроші витрачати! — схвалила вона.
Дізнавшись, що молодята житимуть з нею, теща трохи насупилася, але знайшла в цьому сенс.
— Гаразд, живіть, збирайте на квартиру. Але мої правила не зміняться! — заявила вона.
— І не треба! — втрутився Тарас. — Ви, Наталю Петрівно, молодець! Молодь не вміє заощаджувати, а потім скаржиться. Я на вашому боці!
Теща почервоніла від задоволення.
— Який зять! Бідний, але розумний. З таким підходом далеко піде! — подумала вона.
Тарас швидко завоював її довіру, запропонувавши:
— Давайте я купуватиму продукти й хімію для всієї родини. Знаю, де дешевше. Заощаджуватимемо з розумом!
— Тарасику, ти просто скарб! — зворушилася теща.
Олена слухала з подивом, а ТараОлена й Тарас переглянулися — тепер вони знали, що початок уже зроблено, але найцікавіше попереду.