У мальовничому містечку Вересневе, де ранкові тумани обіймають річку, а сади тонуть у квітучому пишні, Соломія з чоловіком приїхали погостювати до батьків. Олексій вийшов з автівки, відчинив багажник і став виймати сумки з гостинцями та подарунками. Раптом Соломія помітила постать у далині. Придивившись — і завмерла, не вірячи очам. По вулиці йшла Олеся, сміючись, під руку з незнайомцем. Вона махнула Соломії здалеку, привітно посміхаючись.
— Як таке можливо? А де ж її Василь?! — скрикнула Соломія, відчуваючи, як серце стиснулося від тривоги. Пізніше відкрилася гірка правда, яка розбила її світ.
Соломія переїхала від батьків у новий дім, коли вступила на третій курс університету. Будинок стояв у затишному селищі, оточеному зеленню та ставком. Батько постарався: він обожнював дружину й доньку, і для Соломії був ідеалом чоловіка. Студенти її не цікавили — надто серйозна, хоч і красуня. На вечірки не ходила, у кафе не заманиш. Подруг не заводила, віддаючи перевагу самоті. Вчилася на відмінно, вечори проводила вдома з родиною, читаючи книги й радіючи батькам.
— Ще нагуляється, встигне, — казали вони, створюючи в домі затишок і тепло.
У сусідній будинок заїхала молода пара — Василь і Олеся, років на п’ять старші за Соломію. Дітвори у них не було, але пара була гарною, особливо він… Василь. Соломія іноді спостерігала за ним із вікна своєї кімнати, коли він повертався з роботи — то сам, то з Олесею, високою, темноволосою, ефектною.
На Різдво батьки вирішили запросити сусідів у гості — познайомитися ближче. Сусіди не відмовили, прийшли з вином і пирогом. Їх зустріли тепло, посадили за стіл. Мама метушилася, чоловіки захоплено бесідували, а Соломія мовчки спостерігала за Олесею. Та була стриманою, лише зрідка вставляла слова, оглядаючи будинок допитливим поглядом. Василь же був утіленням шарму: веселий, ввічливий. Поговоривши з батьком, він розпитав Соломію про навчання, згадав свої студентські роки і сказав, що попереду в неї все життя. Після їхнього відходу Соломія відчула сум’яття. Його добрий погляд, м’який голос, виразні руки не виходили з голови. Вона зрозуміла: це любов. Перша, справжня, що розриває серце.
Василь зайняв усі її думки. На лекціях вона не могла зосередитися, мріючи про випадкові зустрічі. Віталася здалеку, ловила його усмішку і знову тонула в мріях. Мати помічала її тугу, намагалася розпитати, але Соломія мовчала. Як сказати: «Я кохаю одруженого сусіда»? Мама засмутиться, розповість батькові. І дівчина носила біль у собі.
Літо принесло канікули й часті зустрічі. Одного разу біля ставка вона натрапила на Василя — у шортах, із вудкою. Він запросив її на рибалку. Повертаючись із уловом, сказав:
— Сподобалося? Можемо ще сходити. Олеся рибалку не любить.
Тепер при зустрічах він підходив, розпитував про справи, настрій. Якось розчіхрав їй волосся, а вона притиснула його руку до щоки. Мимовільний жест, але Василь подивився на неї уважно і промовив:
— Сонечко, ти чудова.
Тієї ночі вона проплакала до ранку, вирішивши уникати його. Це ні до чого доброго не приведе.
Три роки минули у муках. Випадкові зустрічі, його дружні усмішки, холодні погляди Олесі, рідкісні візити сусідів. Соломія мліла від кохання, про яке знала лише вона. Університет закінчився — диплом з відзнакою, робота, початок дорослого життя. Сусіди так і жили без дітей, спілкування згасло. Олеся, можливо, щось підозрювала, але мовчала. Василь розпитував про роботу, плани, але на рибалку більше не запрошував.
Незабаром Соломія зустріла Олексія на виставці. Художник, старший за неї на сім років, він захопив її розповідями про красу мистецтва. Вони почали зустрічатися. Олексій був пристрасним, багато мандрував, творив, мав майстерню й умів догоджати. За півроку він зробив пропозицію. Соломія погодилася, сподіваючись врятуватися від кохання до Василя, забути його. Рішення далося важко. Ночами вона плакала, розуміючи, що виходить заміж без кохання, тікаючи від болю. Василь снився їй, благав не їхати, але вона змушувала себе відповідати Олексію взаємністю.
За тиждень до весілля вона випадково зустріла Василя в місті. Він зрадів, запропонував прогулятися. Серце Соломії затремтіло, але вона пішла. Він вітав із майбутнім весіллям, і тут її обірвало.
— Ти не бачиш, Василю? Я кохаю тебе! Усі ці роки, безнадійно… — вирвалося в неї.
Він помовчав, обійняв за плечі й тихо сказав:
— Бачу, дівчинко. Але не руйнуй своє життя. Твоя юна любов пройде. Олексій — хороша людина, я його знаю. Ти будеш щасливою, я певен. А я одружений.
— Ти щасливий з Олесею? — сп— Не знаю, — зітхнув він, і цього разу його очі були справді сумними.