Оце вже була пізня ніч, а Соломія ніяк не могла заснути. Вона вертілась з боку на бік, поки нарешті не вирішила піти на кухню – випити води, заспокоїтися. У хаті стояла тиша, тільки годинник цокав. Аж раптом – глухий стук у двері.
Соломія аж здригнулася. В таку пору до неї ніхто не заходив. Серце стиснулося. Вона накинула свій халат і підійшла до дверей. На порозі стояла сусідська дівчинка Мар’яна з маленьким братиком на руках – двома річним Вовком.
— Добрий вечір, тіто Соломіє, — промовила дівчинка тремтячим голосом. — З мамою щось не так… Вона… там…
Соломія відразу зрозуміла – у грудях щось болюче стиснуло. Вона кинулась через вулицю до хати Наталі – матері цих дітей. Двері були напіввiдчиненi. Всередині – мертва тиша. Увійшла в кімнату – і відразу ж відступила, мов обпалена.
Наталі вже не було…
Соломія стояла, не вірячи очам, потім, майже не відчуваючи ніг, повернулась додому. На кухні сиділа Мар’яна, згорнувшись у клубочок, поруч дрімав Вовко. Дівчинпідняла на неї очі і тихо, по-дорослому серйозно, запитала:
— Мама вмерла, так?
Соломія не втрималась і розплакалась, міцно обіймаючи дівчинку, а потім вони ридали разом, і Мар’яна лише шепотіла:
— Шкода Вовка… Він ще маленький… Без мами йому буде важко…
Поховали Наталю всім селом. Родичів у неї не було, батька дітей ніхто не знав. Після похорону Мар’яну і Вовка забрали в дитбудинок.
Минуло півроку. Соломія намагалась жити, як раніше, але вечорами думки повертались до тих двох. Вона їздила до них, привозила солодощі й іграшки. Кожного разу, дивлячись у Мар’янині очі, повні туги, ледь стримувала сльози.
Вона знала – могла б взяти їх. Хотіла. Але… Страшно. Відповідальність. Гроші. Вік. Боязнь, що не впорається.
Соломія жила сама. Колись була заміжня, але шлюб не вдався. Лікувалась, намагалась завагітніти – даремно. Чоловік пішов, коли стало ясно, що дітей не буде. Після цього вона закрилась. Чоловіків більше не пускала в серце. Жила роботою. Усі вважали її сильною, незалежною, але вночі вона плакала в подушку.
Дні минали однаково: робота, дім, город. Сестра Оксана жила в іншому місті, вони спілкувались, але сварились – Оксана дітей не хотіла, а Соломія віддала б усе, щоб стати матір’ю.
Одного разу вона зайшла у сільський магазин. У черзі стояв дід Іван, шанований у селі старець. Він одразу впізнав її і підійшов.
— Ну що, доню, як ті малята? Ти ж їх відвідую?
— Буваю… Погано їм там, діду Іване, але що вдієш.
— Шкода сиріт… Та ж ти їм не чужа. Родина, як не як.
— У якому сенсі? — здивувалась Соломія.
Виявилось, мати Наталі була далекою родичкою тітки Соломії. Не близька, але достатня, щоби оформити опікунство.
Сумнівів не залишилось. Соломія взялась за документи. Це зайняло майже рік. Папери, довідки, перевірки… Але вона йшла до кінця.
Коли все було готове, Мар’яна й Вовко повернулись додому – тепер уже до Соломії. Дівчинка пригорнулась до неї, а малий не відходив ні на крок. Вона вперше за довгі роки відчула себе не самотньою жінкою, а справжньою матір’ю.
Все змінилося. У хаті знову лунав сміх, топилися маленькі ніжки. Соломія більше не плакала вночі – тепер варила сніданки, перевіряла уроки, розповідала казки перед сном. І головне – у її серці знову поселилась любов. Така, від якої холоне в грудях і тремтять руки.
А ще їй все частіше здавалося, що ось-ось десь поруч чекає на неї людина, якій вона зможе віддати своє тепло, а він їм обом – свою надійність.
Але навіть якщо й не трапиться – вона вже щаслива. Вона більше не сама. Вона – мама. І це найголовніше.