**Щоденник**
Дядько мого чоловіка — Борис Гнатович — завжди був для нього авторитетом. Шанував, наслідував, у всьому йому довіряв. А я з перших днів не розуміла, що в цій людині такого доброго. Грубий, запальний, постійно з кимось у конфліктах — чи то сусіди, колеги, чи родичі. На попередній роботі його терпіли лише через стаж, хоча він і там встиг пересварити півколективу.
Але все змінилося, коли Борис Гнатович взяв мого Олега до своєї бригади. До нього там ніхто довго не витримував — всі тікали максимум за півроку. Він чіплявся до кожного кроку, підганяв, звалював провину на інших. Але Олег — чоловік лагідний, не схильний до сварки. Терпів, мовчки переробляв, гасив дядькові розпалені спалахи. Інколи, звичайно, і сам не витримував, але потім вони мирились. Робота йому подобалась, хоч і несправедливий поділ зарплати — половина дядькові, половина йому — мене завжди дратував.
Після весілля я зрозуміла: Олегові не можна пити. Він стає чужим — агресивним, непередбачуваним. Я сподівалась, що Борис Гнатович якось вплине, порадить. Адже чоловік його шанував. Та все пішло не так. Замість допомоги — лише додав масла у вогонь. Вони почали разом ходити до корчми, пити. Після таких вечорів Олег повертався жахливим. А коли я намагалась щось сказати, він твердив, що «у сім’ї чоловік — голова, а жінка має слухатись». Ці слова, впевнена, йому в голову вклав дядько.
Потім, під час однієї з сварок, Олег почав повторювати за дядьком дурниці про мою матір. Мовляв, вона інтриганка, налаштовує всіх проти нього. Хоча бачились вони всього пару разів, і то — ввічливо, культурно. Мені стало зрозуміло: дядько не просто впливає — він навмисне налаштовує чоловіка проти моєї родини. Проти мене.
Ми з Олегом завжди все вирішували разом. А тепер він віддаляється. Моїх порад не слухає, будь-які зауваження сприймає у війну. Наче я — загроза його дядькові, а не дружина. Я бачила, як мій чоловік змінюється, і знала, що джерело всіх бід — його дядько. Але як боротися з людиною, яку твій чоловік вважає авторитетом?
А потім сталося несподіване: Бориса Гнатовича звільнили. Чергова сварка, керівництво не витримало. А Олега — навпаки, підвищили. Його поставили на місце дядька. Це було потужним ударом по його самолюбству. Він зник із міста, ніби «тимчасово», але я знала — він просто не пережив, що тепер став нижчий за статусом.
І ось нещодавно мій чоловік сказав, що дядько повертається. Йому запропонували місце помічника — під керівництвом Олега. Я замерла від жаху. Просила чоловіка поговорити з начальством, знайти іншого напарника. Та він навіть слухати не став. Каже, що без помічника не впорається, а з дядьком у них колись було нормально.
Та я ж знаю, чим це все скінчиться. Він не змириться з підпорядкованим становищем. Знайде за що вчепитись, де підставити. Підкопає. Зруйнує. Адже досвіду у нього — на роки. Він заздрить. Він не вміє працювати нарівні. Він завжди тягне ковдру на себе.
Я вже не впізнаю свого чоловіка. Він ніби лялька в руках дядька. І якщо так і далі піде — боюся, ми не витримаємо. Або він втратить роботу, або я — сім’ю. А може, і все одразу. Не знаю, як жити з цим тривожним очікуванням. Як врятувати те, що в нас ще залишилось…
**Післямова:** Іноді зрадники найстрашніші не ті, що приходять ззовні, а ті, що вже давно сидять у твоєму домі.