Свято, якого не чекали
У старій квартирі на околиці Чернігова вітав запах лиха, замаскований під святкові клопоти. Ще на сходах Оксана відчула їдкий дим, а сходами стікали потоки мильної води, ніби хтось затопив усі поверхи. Відчинивши двері, вона кинула на тумбу букет із корпоративу, скинула зношені туфлі й наділа капці, шкодуючи, що не взяла гумові чоботи — підлога була немов після повені. Із глибини квартири лунав розпачливий котячий крик, змішаний із сичанням, муркотінням і запахом паленизни.
— Тарасе, що за чортівня?! — скрикнула Оксана, відчуваючи, як серце стискається від поганого передчуття.
Тарас з’явився миттєво — у одних трусах, босий, з обличчям, посипаним сажею й подряпаним, з багровим синцем під оком. На голові пишалося рушник, зав’язаний, як чалма у султана, що потрапив у бійку.
— Оксанко, ти вже вдома? — пробурмотів він, провинившись опустивши очі. — Я думав, корпоратив, ти ж начальниця, до ночі будеш…
Оксана втомлено плюхнулася на стілець, схрестивши руки.
— Розказуй, лиховоднику. Що цього разу наробив?
— Сонечко, не хвилюйся, — почав Тарас, але голос йому тремтів.
— Я хвилювалася, коли у дев’яності бандити борг вибивали, — відрізала Оксана. — Нервувала, коли кризи вдарили, а бізнес ледь не впав. Після цього мені все до лампочки. Доповідай, що в хаті коїться?
Тарас зітхнув, ніби перед стратою.
— Хотів сюрприз влаштувати. Свято тобі подарувати, незвичайне. Вирішив прибрати, постирати, вечерю зварити. Взяв відгул, сходив на ринок, купив ягнятини. А потім усе пішло шкереберть.
— Ягнятина? — уточнила Оксана, відчуваючи новий поворот.
— Ні, пралька, — зізнався він. — Я завантажив білизну, поставив ягнятину в духовку, почав прибирання. І раптом кіт…
— Він живий? — Оксана схопилася, очі спалахнули тривогою.
— Живий, живий! — заторопився Тарас. — Тільки мокрий. Клянусь, коли я вмикав машинку, кота там не було! А потім він… ну, опинився всередині.
— Як?! — Оксана стиснула кулаки. — Як кіт міг залізти у закриту пральку?!
— Не знаю, — Тарас розвів руками. — Просочився, мабуть.
Оксана заплющила очі, борючись із бажанням задушити чоловіка.
— Продовжуй, Шерлоку. І покажи кота. Хочу переконатися, що з ним усе гаразд.
— Е-е, Окс, він там… — Тарас завагався. — До нього треба йти.
— Лапи на місці? — голос Оксани став крижаним.
Тарас потер подряпане обличчя.
— Ще як! Тільки тимчасово… обездвижені. Для безпеки.
— Гаразд, далі, — видихнула Оксана, готуючись до найгіршого.
— Отже, поки кіт… е-е, прався, я відчув паленизну. Побіг у кухню, відкрив духовку — а там пекло! Пальці обпік, ягнятина палає. Плеснув олії, а воно як вибухне! Волосся загорілося, дим валить, я гашу. І раптом кіт заревів. Дивлюсь — його очі за склом машинки. Розумію, що йому там не по собі. Вимкнув пральку, а вона не відчиняється. Кіт реве, плита горить, обличчя болить, волосся тліє. Хапаю лом — і ось, машинка потекла, але кіт вискочив. Поки я гасив вогонь, ця тварюка метушилася по квартирі, верещала, як порізана, розбила вази, обдерла шпалери, зірвала штори, розлила вино, що я для вечері приготував. Сусіди знизу стукали по батареї, погрожували кастрацією. Не знаю, кота чи мене. Але все під контролем, не хвилюйся!
Оксана витерла сльози — то від сміху, то від жаху — і рушила у квартиру. Розгром був епічним: розбиті вази, калюжі води, обдерті шпалери, сморід паленизни. На батареї, прив’язаний за всі лапи, висів кіт Барсик, з мордою, замотаною старим шарфом. Живий, але у шоці. Оксана подивилася на чоловіка, і її очі звузилися.
— Пояснюй, — вимагала вона.
— Розумієш, він не хотів сидіти спокійно, — залепетів Тарас. — Мокрий був, я боявся, що не висохне до твого приходу. Віджати не дав, довелося прив’язати. А морду замотав, щоб не ревів — сусіди вже погрожували поліцією та знахарем.
Оксана відв’язала кота, витерла його рушником із голови Тараса й звільнила мордочку. Барсик засичав, але притулився до господині.
— Ти гівнюк, Тарасе, — тихо сказала вона. — Він же задихнутися міг. Хоча після пральки йому, як і мені, вже нічого не страшне.
Вона опустилася на диван, притискаючи кота, й подивилася на чоловіка.
— Ну?
— У чому справа? — Тарас понурився. — Мені одразу вішатися чи почекати?
— Вітаю, дурнику, — зітхнула Оксана. — Адже ж Восьме березня.
Тарас засяяв, метнувся у кімнату й повернувся, ховаючи щВони разом засміялися, і навіть Барсик муркнув згоджено, ніби пробачаючи цей божевільний день.
