**Щоденник**
Сьогодні я зрозуміла одне: мій син став підкаблучником. Ця жінка керує всім, і я навіть слова боязко сказати — ось вона, матчина біль, коли більше не пізнаєш власну дитину.
Того дня, коли Олесь одружився, я майже нічого не знала про майбутню невістку. Вони познайомилися всього два тижні тому, а перше враження було тривожним. Густа помада, тісна сукня, надуті губи — це говорило не про жіночність, а про ледачість. Про те, що вона звикла брати, але не давати.
Її батьків я побачила прямо біля палацу шлюбу. Вони говорили натягнуто ввічливо, приїхали на дорогому авто, але, як виявилося пізніше, машина була орендованою — таксі їм видалося недостатньо престижним. Ми з чоловіком мовчки переглянулися: стало ясно, що щедрості від них чекати не варто. До речі, весілля оплатили ми. Цілком.
Ми переїхали до міста незадовго до народження сина. Олесь виріс чутливим, ніжним хлопчиком. Він писав вірші, засмучувався через дрібниці. У селі, може, і став би справжнім мужиком, але міське життя зробило його вразливим. До двадцяти шести років у нього було всього три дівчини, і то я дізнавалася про них лише з уривків телефонних розмов. Відкритим він ніколи не був.
Поводився, як і всі: іногда приходив п’яним, пахло цигарками, але потім нібито кинув. Після весілля вони залишилися жити з нами. У нас трикімнатна, ми з чоловіком перейшли в маленьку кімнату, а молоді віддали велику. Не жаліли — лише б жили мирно. Але миру не було. Постійні сварки. Хоча, точніше, один голос — вискливий, вимогливий. Її голос — Альони.
Що дали їй батьки — не знаю. Ми подарували конверт із гарною сумою. Родичі, як потім дізналася, теж дарували гроші. Але подяки я не дочекалася.
Альона майже не виходила з кімнати. Їла лише доставку. Працювала манікірницею в салоні, а вдома пальцем не торкнулася до справ. Господарство було «не її». Мій син їв те, що сам купував, або доїдав наше — мовчки, з опущеними очима. Йому було соромно. Це була не любов — це було рабство.
Потім вони з’їхали. Зняли житло біля її салону. І ось вона — «щедра душа» — вперше за місяці сіла з нами за стіл, випила чаю, з’їла пиріг. Я навіть здивувалася — невже не на дієті? Коли сідала в машину, я помітила в її погляді зневагу. Чи мені здалося. Але це відчуття — ніж під ребра. Воно залишилося.
А вчора я поїхала до них у гості. Альона, звичайно, була на роботі. Зустрів мене син. Втомлений, млявий. Запропонував чай — мовляв, тільки з роботи, їсти нічого. Добре, що я принесла повну сумку їжі — тепер хоча б холодильник не пустий.
Виявилося, тепер він їздить на роботу автобусом. Машина залишилася Альоні — «їй треба до клієнтів, як же вона громадським транспортом?» До салону, до речі, 400 метрів. Але їй важко, їй незручно. А він — пішки, під дощем, у мороз. Бо так зручно їй.
А потім він проговорився — у нього кредити. Кілька. Один з них — на поїздку до Туреччини. Але не для них двох. Для неї. Вона «втомилася» і полетіла відпочивати з подругою. Я не стала питати, хто ця «подруга». Я бачила, як він стискався від таких запитань. Бачила, як мовчки страждає.
Я повернулася додому й розплакалася. Розповіла все чоловікові. Він лише махнув рукою: «Я відразу знав, що так буде». А мені не все одно. Я мати. Я не для того народжувала і виховувала сина, щоб він став тінню чужої жінки.
Тепер я навіть не смію відкрито щось сказати. Боюся, що Альона влаштує чергову сцену. А ще — що остаточно втрачу з ним зв’язок. Мені боляче. Я відчуваю себе безпорадною. Де я проґавила момент? Чому не навчила його бути чоловіком? Чому мій син — підкаблучник?
І найстрашніше — я нічого не можу змінити. Лише дивитися, як мій хлопчик перетворюється на тінь, і чекати. Чекати, коли він сам зрозуміє, що живе не своїм життям. Тільки б не запізно…