Коли мій син став підкаблучником, серце моє занило. Ця жінка керує всім, а я навіть слова боязко промовити — ось воно, материнське горе, коли вже й власної дитини не пізнаєш.
Того дня, коли Ярик одружився, майже нічого не знала про свою майбутню невістку. Всього два тижні минули з моменту їх знайомства, і, чесно кажучи, перше враження було тривожним. Грубий макіяж, викликаюча сукня, надуті губи — все це свідчило не про жіночність, а про лінь. Про небажання працювати. Про те, що вона звикла брати, але не давати.
Її батьків я побачила прямо біля ЗАГСу. Говорили натягнуто ввічливо, приїхали на дорогому авто, але, як з’ясувалося згодом, машина була орендованою — таксі їм здалося недостатньо статусним. Ми з чоловіком мовчки переглянулися: було ясно, що щедрості чекати не варто. Весілля, до речі, оплатили ми. Повністю.
Ми переїхали до міста за кілька місяців до народження сина. Ярик виріс чутливим, м’яким хлопчиком. Він писав вірші, засмучувався через дрібниці. На селі з нього, може, й вийшов би справжній чоловік — але міське життя зробило його вразливим. До двадцяти шести років у нього було лише три дівчини, і то я дізнавалася про них з уривків телефонних розмов. Відкритим він ніколи не був.
Поводився як усі: іногда приходив п’яний, пахло від нього цигарками, але потім нібито кинув. Після весілля вони залишилися жити з нами. У нас трикімнатна квартира, ми з чоловіком пішли в маленьку кімнату, а молодим віддали велику. Не шкода — хай би лишень жили мирно. Та миру не було. Постійні скандали. Хоча, точніше сказати, один голос — виразкий, капризний, вимогливий. Це була вона — Оксана.
Що дали їй батьки — не знаю. Ми подарували конверт із гарною сумою. Родичі, як дізналася пізніше, теж дарували гроші. Але подяки я не дочекалася.
Оксана майже не виходила з кімнати. Їла лише доставку. Працювала манікюрницею в салоні і навіть вдома пальцем не поворушила. Домашні справи були «не її». Мій син їв те, що купить сам, або доїдав нашу їжу — мовчки, з опущеними очима. Йому було соромно. Це не було кохання — це було рабство.
Потім вони з’їхали. Зняли житло поруч із її салоном. І ось вона — «щедра душа» — вперше за довгі місяці сіла з нами за стіл, випила чаю, з’їла пиріг. Я навіть здивувалася — невже не на дієті? Коли сідала в машину, я помітила в її погляді зневагу. Чи то меніздалося. Але це відчуття — немов ніж під ребра — залишилося.