Як можна дозволити колишній свекрусі бачити дитину? У тебе нема ні гордості, ні совісті — так сказала мені власна мати.
Минулого тижня моїй доньці виповнилося два роки. Маленьке свято, яке я влаштувала сама, як могла — без особливих коштів, без допомоги. Батько дитини навіть не згадав. Ні дзвінка, ні повідомлення. А ось його мати, моя колишня свекруха, пам’ятала. Подзвонила, привітала, сказала, що хоче побачити онуку. І я, не бачачи в цьому нічого страшного, погодилась. Адже йшлося про бабусю. Хіба дитині погано від того, що її люблять?
Галина — так звуть мою колишню свекруху — прийшла не з порожніми руками: принесла іграшку, трохи солодощів та конверт із грошима. Ми пішли до парку, погуляли, потім зайшли до мене. Я навіть посміхалась. Але все закінчилось, коли додому повернулася моя мати…
«Ти що, зовсім сорому не маєш?!» — з порогу засичала вона. «Дозволити цій… цій… приходити та цілувати твою дитину! Ти повинна була вигнати її за двері! Та ще й подарунки брати — хоч трохи гордості в тебе є?»
Вона ходила по квартирі, розмахувала руками, причитала. Казала, що іграшка — дешевий китайський мотлох, солодощі — отрута, а гроші — жебрацька милостиня. Цілу ніч вона шипіла у моїй голові, навіть коли замовкла. Говорила, що Галина — «гарна бабуся», а вона, моя мати, — «зла». Що я завжди всіх зраджую. Що вона заради мене колись залишилася без копійки, а тепер я кидаю її заради чужої баби на BMW.
Я розлучилася з чоловіком трохи більше року тому. Він пішов сам. Просто зібрав речі, вийшов із дверей і не повернувся. Квартиру, де ми жили, переоформив на свою матір. Нічого мого там не було. Юридично — я була ніким. І йти мені було нікуди.
Розлученням займався адвокат моєї свекрухи — досі не розумію навіщо, адже ділити було нічого. Чоловік відмовився від дитини одразу. А на паперах у нього не було ні майна, ні доходів. Я не вимагала нічого — ні аліментів, ні меблів. Лише одне — пожити у квартирі до кінця декрету. Але й цього мені не дозволили.
Галина не була у шоці. Це була не перша і, як я розумію, не остання жінка в житті її сина. Для неї я була лише однією з багатьох. Вона навіть допомогла мені виїхати — найняла вантажників, оплатила перевезення. Я забрала лише своє. І все.
Тепер я живу з мамою. Втрьох ми втиснулися у її однушку. Аліменти — смішні. Чоловік зник, наче його ніколи не існувало. Лише Галина іноді нагадує, що у неї є онука. Дзвонить, питає, привозить щось.
Я не опиралася. Не вважала за потрібне забороняти бабусі бачити онуку. Ми зустрілися в парку. На ній було дороге пальто, приїхала на новій машині, подарувала м’яку іграшку та цукерки. Усе. А вдома почалося.
Моя мати влаштувала істерику. Казала, що я зрадниця. Що я не маю права дозволяти «цій жінці» підходити до дитини. Що якщо батько відмовився — то й бабуся не повинна мати права. Що я ганьба родини. Дійшло до того, що вона вигнала мене з квартири — посеред вечора, з дитиною на руках, без розуміння, куди йти.
Я стояла у під’їзді й думала: а в чому, власне, я винна? У тому, що дозволила бабусі обійняти онуку? У тому, що дитина погралася з ведмедиком? Чи в тому, що я втомилася бути сама?
Іноді мені здається, ніби я застрягла між двома стінами. З одного боку — чоловік, який втік від відповідальності, з іншого — мати, яка робить вигляд, що захищає, а насправді — давить. А я просто хочу трохи тиші. І щоб мою доньку любили. Навіть якщо це ті, хто колись робив боляче мені.
Але схоже, у цьому домі любов — покарання.