Тієї ночі я виставила сина та невістку за двері й забрала у них ключі: настав момент, коли я зрозуміла — годі.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Я випхнула за поріг власного сина та його дружину. І знаєте що? Ні трохи не шкодую. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене так вчинити.
Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю та спокій. І що я бачу? На кухні — мій син Тарас та його жінка Марічка. Вона крає ковбасу, він сидить за столом, читає газету й ніби нічого не сталося, посміхається:
— Привіт, мамо! Вирішили завітати!
Здавалося б, нічого страшного. Я завжди рада, коли син приходить у гості. Але потім до мене дійшло: це не візит. Це переїзд. Без застереження, без прохання. Вони просто ввірвалися в мою квартиру і залишилися.
Виявилося, їх виселили з орендованого житла — півроку не платили. Я ж казала їм: не беріть понад можливе! Знайдіть щось скромніше. Та ні. Їм треба центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все полетіло шкереберть — бігом до мами.
— Мам, ми на тиждень, максимум. Я вже шукаю квартиру, — запевняв мене Тарас.
Я, як дурна, повірила. Ну, тиждень — ще не кінець світу. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я тоді знала, до чого це призведе…
Минув тиждень. Потім другий. А далі — третій місяць. Шукали квартиру? Де там! Зате освоїлись на всі сто. Жили як у себе: не питали, не радилися, не допомагали. А Марічка… Господи, як же я в ній помилилася.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями тусувалася з подружками, а коли залишалася вдома — лежала на дивані з телефоном. Я приходила з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона — ніби курортниця. Навіть чашку за собою не сполосне.
Якось я обережно запропонувала: може, варто знайти підробіток? Було б легше. І одразу отрила у відповідь:
— Дякуємо, самі розберемося, як нам жити.
Я їх годувала, платила за комуналку. Вони жодної копійки не вклали. А ще й скандалили, якщо щось йшло не так, як їм хочеться. Кожне моє слово перетворювалося на шторм.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Я в ліжку, намагаюся заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Тарас із Марічкою регочуть, щось обговорюють. А в мене зранку — на роботу. Я вийшла до них:
— Ви взагалі збираєтеся спати? Мені о шостій встати!
— Мам, ну годі вже, — буркнув Тарас.
— Пані Наталю, немає потреби істерикувати, — додала Марічка, навіть не повернувшись.
І тут у мені щось тріснуло.
— Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
— Що?
— Чули. Або виходите самі, або я викину з вікна.
Коли я обернулася, щоб піти, Марічка хмикнула. Оце була помилка. Я мовчки взяла три великі сумки й почала скидати туди їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але було вже пізно.
— Або йдете зараз, або викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли в коридорі. Я забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість і нарікання. Але мені було байдуже. Я зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку — у тиші.
Куди вони пішли — не знаю. У Марічки є батьки, купа подружок, знайдеться де переночувати. Впевнена, не пропали.
Я не жалкую. Я вчинила правильно. Бо це — мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю, щоб хтось топтав її брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.