Вам коли-небудь доводилося жити в орендованій хаті роками, не знаючи, коли тобі вкажуть на двері? Ми з чоловіком Тарасом знімаємо житло вже сім років. За цей час не раз траплялося, що господарі раптом кажуть: «Нам це житло потрібне», — і ти знову шикуєш валізи. То в їхнього сина зірвалися плани на навчання, то сусіди почали поводитися так, що жити поряд неможливо, то піднімали оренду без пояснень. А ми все ще не можемо дозволити собі дитину — адже в таких умовах годі будувати сім’ю.
Ми б не проти жити навіть з батьками — моїми чи його. Але в них тісні квартири, і допомогти нам нічим. Ми з Тарасом давно закінчили університети, одружилися ще на останньому курсі, тоді й мріяли, що коли будуть діти, ми будемо молодими батьками, на одній хвилі. А тепер навіть не впевнена, чи хочу цього. А якщо дитина виросте й стане нам чужою, як нинішня молодь з її дивними поглядами?
Обоє працюємо, збираємо, живемо ощадно. Ніяких кафе, ніяких відпусток. Все заради мети — накопичити на свою оселю. Та як би ми не намагалися, суми все одно не вистачає. А на додачу у батька Тараса раптом знайшлися серйозні проблеми з серцем. Він ще не старий, але здоров’я підвело, і тепер чоловік підтримує його з нашого бюджету. Звісно, це ще сильніше б’є по гаманцю, але що зробиш — родина.
І ось одного разу моя мама, Ганна Степанівна, сказала: у неї з’явилася велика сума — спадок від тітки. Вона хоче нам допомогти: долучити до наших заощаджень, щоб ми нарешті купили хоч невелику однокімнатну квартиру. Радості не було меж! Ми вже почали шукати ріелтора, а потім вирішили спробувати самі.
Спочатку траплялися непогані варіанти, але варто було спробувати торгуватися — нас одразу ж відшивали. Далі й гірше: то занедбана «однушка» без вікон, то крихітна кам’яниця, яку власники гордо називали «затишною оселею». Але ми не здавалися — витрачали час, сили, навіть сон. Все заради мрії про власний дім.
А потім Тарас поїхав до батьків. Повернувся мовчазний, похмурий. Ввечері сів навпроти й сказав, що хоче поговорити серйозно. Його батько — у важкому стані. Можливо, знадобиться операція. Шансів мало, але вони є. І Тарас сказав, що вважає за правильне віддати ті гроші, які мама хоче нам подарувати, на лікування батька. Сказав: «Життя важливіше за квартиру. Ми ще заробимо. А тато… може не встигнути».
Він говорив щиро, з болем, з переконанням. Я мовчала. Потім намагалася пояснити: це не наші гроші. Мама ще не передала їх нам. І взагалі — вона хотіла допомогти нам, а не його батькам. Так, хвороба батька — це страшно. Але як я можу просто перевести чужі гроші на чужу потребу?
Після цієї розмови Тарас подивився на мене так, ніби я йому чужа. Сказав, що я егоїстка. Що, якби замість його батька був мій, я б не вагалася ні секунди. Ми продовжуємо говорити, але все частіше — холодно, ніби знайомі на вулиці. І я вже не впевнена, що ця квартира нам потрібна, якщо житимемо в ній, як чужі.
Коли мама дізналася, що задумав Тарас, вона різко відмовилася переказувати гроші заздалегідь. Сказала, що віддасть їх лише в день підписання договору — коли буде зрозумілоАле іноді здається, що навіть власні стіни не зможуть зігріти душу, коли між людьми вже проріс мороз.