Свекруха все життя боготворила своїх дочок. А доглядати за неї на старість тепер маю я.
У моєї свекрухи троє дітей. Мого чоловіка, Тараса, вона народила останнім. І, схоже, для неї він завжди був зайвим. Вся її любов дісталася двом старшим донькам — Олені та Маріанні. Їм вона допомагала у всьому: з ремонтом, з дітьми, з боргами, з покупками. А нас із Тарасом ніби й не існувало.
Вісім років шлюбу — і жодної допомоги від неї. Ні подарунків, ні дзвінків, ні візитів. Нас не запрошували на родинні свята, дні народження онуків, навіть на ювілей свекрухи. Розмови з нею були короткі й холодні — якщо взагалі були.
Коли в нас народився син, я таємно сподівалася: може, хоча б онук розтопить лід у її серці. Але ні. Вона навіть не приїхала подивитися на нього. Кинула в трубку: «Шкода, не дівчинка» — і все. Тарас тоді мучився, шукав відповідь, що ж він зробив не так. А потім змирився. Ми трималися лише на моїх батьках. Саме вони підтримували нас, забирали онука, коли ми працювали на двох роботах, допомагали з продуктами, з моральною підтримкою, з будь-яким питанням.
Свекруха давно стала для нас чужим людиною. Ми вітали її зі святами через смс — і на цьому все. Здавалося, ця сторінка життя вже перегорнута.
Але все змінилося, коли вона потрапила до лікарні. Лікарі поставили жорсткий діагноз — хворобу, яка повністю обездвижує та потребує постійного догляду. Тарас, як тільки дізнався, кинув роботу й помчав до неї, незважаючи ні на що. Повернувся іншою людиною — злим, збентеженим, розбитим. Він завжди був добрим, справедливим, а тут вперше в житті зірвався на крик.
Виявилося, після виписки матір потребує цілодобового нагляду. Її доньки швидко зібрали «родинну раду» — і вирішили, що це ми з Тарасом маємо взяти на себе. Мовляв, в однієї грудне немовля, у іншої — будинок під Києвом, і їхати до матері незручно. Жодного слова про те, що ми теж працюємо, що в нас є дитина, що ми взагалі ніколи не були близькими зі свекрухою.
Пропозиція «віддати нам» її квартиру звучала, як жалюгідний подачок. Особливо враховуючи, що все майно вона давно переписала на доньок. Хату на Вінниччині — Олені. Автомобіль — Маріанні. Начебто за догляд, як вони це називають. А тепер раптом згадали про брата, якому завжди діставалися лише шматочки уваги. Але коли Тарас відмовився, його почали звинувачувати у безсердечності, кричати, що він не гідний носити мамине прізвище.
А я просто втомилася. Мені шкода свекруху, правда. Але вона — чужа. Я не готова доглядати за тим, хто завжди робив вигляд, що нас немає. Мій чоловік тепер сам не свій — його гризе почуття обов’язку. Але який може бути обов’язок перед тим, хто все життя глушив тебе тишею?
Він сказав, що якщо сестри вважають, що матір потребує догляду, нехай продадуть її трикімнатну квартиру і наймуть професійну сидАле тепер вже неважливо, що вони рішать — наші двері для неї закриті назавжди.