У вітальні їхньої київської квартири Катерина Михайлівна з Олексієм Івановичем ледве виживають із онуками. Їхня невістка, Наталка, у дев’ятому місяці вагітності, лежить у пологовому будинку — «на збереженні».
— Син каже: «Мамо, ну ти ж бачиш ситуацію — тільки ти можеш допомогти!» — розповідає шістдесятирічна Катерина Михайлівна. — А що мені залишається? Допомагаю, як можу. Та сили вже на нулі…
Десять днів тому Наталка скаржилась на температуру, нежить та біль у горлі. Незабаром зникли смак і нюх. Її чоловік, Андрій, цілими днями на будівництві, тому дивитись за малими — трирічним Івасем і п’ятирічною Софійкою — стало нікому. Невістка, недовго думаючи, лягла до лікарні, а дітей відвезли до бабусі.
— Я розумію — здоров’я, вагітність, 41-й тиждень… Та чому так довго? Минулого разу вона за кілька годин родила, ледве встигли до пологового. А тепер — друга неділя, як у санаторії: серіали, ноутбук, «чекаю на схватки». А ми з Олексієм вже й не знаємо, куди подітись від онуків.
У голосі Катерини Михайлівни гримає образа. Вона — не з тих, хто нарікає, але втома та відчуття несправедливості ростуть щодня. Раніше Наталка завжди залишала дітей своїй матері. А тепер — раптом «єдина надія» на бабусю з боку чоловіка.
— Ми з Олексієм уже не молоді. Від ранку до ночі в клопотах: один у підгузку, інша реве, якщо ложка «не така». Нагодувати — бій, умити — бій, укласти спати — цирк. Діти маму не забули, питають, коли вона повернеться. А я й сама не знаю…
Катерина згадує, як минулого разу Наталка теж «заздалегідь» лягла до лікарні. Тоді дитина була одна, і її довелося срочно віддати сусідці, поки бабуся не дісталась додому. Через півтори години після дзвінка Наталка вже родила. Все блискавично. А тепер — третя вагітність.
— Півроку тому Андрій сповістив, що буде ще одна дитина. Я кажу: «Ви що, рекорд ставите?» Він: «Мамо, не хвилюйся, у нас усе за планом». Звісно, за планом — поки все добре. А як тільки проблема — одразу: «Мамо, тільки ти!» Ну а я що? Відмовити не можу. Та мені ж важко!
Старша онука раніше ходила до садочка, але Наталка відписала — щоб «не захворіла перед пологами». Катерина не може возити її на інший кінець міста, тому сидять вдома. А вдома — метушня й крики. Навіть коли діти замовкають, бабуся чує їхній вереск у власній голові.
— Молодший не вміє їсти ложкою — уся кухня у каші. Старша весь день нудить, сваряться, б’ються. Я на них дивлюсь і думаю: як Наталка впорається з трьома? Я з двома ледве виживаю!
Ввечері, коли Олексій повертається з роботи, він бере дітей на себе, а Катерина готує їжу на завтра. Годує, миє, прасує, прибирає — і лише близько дев’ятої може подзвонити синові.
— Питаю: «Ну що, вже родила?» Андрій відповідає: «Ні, все так само, чекаємо. На УЗІ сказали — дівчинка, здорова». І що тепер — ще два тижні проваляється?
Катерина не приховує дратування. Її злить не сама вагітність, а те, як все організовано. На її думку, Наталка влаштувала собі відпустку: лежить у пологовому, спілкується на форумах, дивиться кіно, а на будинок і дітей — махнула рукою.
— Кажу синові: «Нехай виписується. Якщо родить вдома — викличемо швидку, як усі нормальні люди». Одна його знайома народила й наступного дня вже була вдома! Подруга дочки теж швидко справилась. А у нас — ціле шоу!
— А що каже Андрій?
— А що він скаже? «Мамо, потерпи, залишилось небагато, тепер уже не випишуть». Я кажу: «Нехай напише відмову та їде додому!» Але ні — не слухає. Я вже тримаюсь із останніх сил…
Хто ж тут правий? Невістка, яка вирішила стежити за здоров’ям і заздалегідь лягла до лікарні? Чи свекруха, яка на знос тягне чужі материнські обов’язки?
Складне питання. Але одне ясно — терпіння бабусі вже на межі.