Сьогодні вранці мати подзвонила мені, і в її голосі відчувався неспокій:
— Донечко, зайди будь ласка до нашої сусідки — тіті Олени. Вона дуже засмучена, просила поради щодо закону. Більше нічого не розповіла, лише сказала, що ти розумна, підкажеш…
Я знала Олену Іванівну з дитинства. Ми жили в одному під’їзді багато років, і навіть коли я вийшла заміж та переїхала, часто відвідувала матір і віталася з тітою Оленою на лавочці. Їй вже за дев’яносто, але ще нещодавно вона жваво ходила подвір’ям, привітно посміхалась, носила матері пироги та завжди щось обговорювала із сусідками. Останні місяці, правда, часто скаржилася на серце та тиск. Її молодший син Богдан жив із нею та допомагав чим міг. А старший — Дмитро — жив окремо, у іншому кінці міста, і навідувався все рідше.
Колись Дмитро поїхав вчитися у військове училище, потім служив, одружився, отримав квартиру, дачу, авто. Забезпечений, незалежний, але відсторонений. З матір’ю стосунки були напруженими: то мовчить, то ображається, то командує. А Богдан лишився поруч. Роки минали, і він став для матері єдиною опорою. Саме йому цієї весни Олена Іванівна вирішила оформити квартиру у дарунок.
Старший син дізнався і… не заперечував. Сказав:
— Мені не треба, у мене все є. Нехай у Богдана хоч щось буде.
Здавалося б — усе вирішено справедливо. Але тиша тривала недовго.
Коли я зайшла до Олени Іванівни ввечері, по її обличчю було видно — вона нещодавно плакала. Сіла, витерла очі й тремтячим голосом запитала:
— Донечко… де можна зробити, ну, цю… як її… генетичну експертизу?
Я оніміла.
— Тіто Олено, навіщо вам це?
І тоді вона розповіла. Кілька днів тому до неї завітав Дмитро. І просто з порогу, з насупленим виразом обличчя, сказав:
— Я не син твого чоловіка. У нас із ним не збігаються групи крові. Тепер усе зрозуміло. Ось чому ти віддала квартиру Богдану, а не мені. Я тобі чужий. А він — рідний.
Після цього він грюкнув дверима й пішов. Не давши їй ні слова сказати. На дзвінки більше не відповідає.
Тіта Олена шепотіла:
— У мого чоловіка була позитивна група крові, я пам’ятаю… А ось свою — не пам’ятаю. У старому паспорті був запис, але його давно змінила. А групу Дмитра я взагалі не знаю… Він тоді народився — я й не пам’ятала, запитати ні в кого…
Їй порадили зробити тест ДНК. Але я пояснила, що це не так просто: її чоловік помер більше двадцяти років тому. Щоб провести експертизу, потрібно або живий біоматеріал — кров, волосся, слина, або ексгумація. А це — лише за рішенням суду, і не факт, що схвалять. Та й коштує це величезних грошей.
Олена Іванівна заплакала знову:
— Значить, я не зможу довести синові, що він — син мого чоловіка?..
І тут я не витримала. Мій голос задрижав, я ледве стримувала сльози:
— Тіто Олено! Ви нікому нічого не винні доводити! Він не назвав свою групу крові. Він просто образився. Вигадав привід. Захотів вас покарати. Він дорослий чоловік, а поводиться, як зневажена дитина. Ви вчинили чесно — віддали квартиру тому, хто був поруч. А він — просто знайшов привід, щоб уранити вас гірше.
Я перевела дух і продовжила:
— Хочете — сходьте з Богданом у поліклініку, здайте кров, нехай вам групу визначать. Може, у лікарні, де народжували, ще залишилися якісь архіви. А документи вашого чоловіка — може, теж у архіві. Але навіть якщо ні — Дмитро має сам, по-людськи, прийти й попросити вибачення. А не кидати звинуваченнями, які ранять гірше за ніж.
Вона кивнула, трохи заспокоїлася.
— Так, ти права… Але він усе одно слухавку не бере…
Я попросила в неї номер Дмитра. Вже на вулиці, відійшовши від під’їзду, подзвонила. Він відповів.
— Добрий день, — сказала я. — Це сусідка вашої мами.
— Вам чого?
— Хочу поговорити з вами про Олену Іванівну…
— Слухаю.
— Вона дуже переживає…
І в цю мить він різко обірвав розмову. Просто кинув слухавку.
Я стояла, дивлячись на екран. У грудях стукало лише одне: як легко руйнуються найсвятіші зв’язки, коли на місце любові приходить образа. І як страшно, коли рідний син звинувачує матір у тому, чого вона ніколи не робила.
Олена Иванівна не зрадила. Вона просто віддала єдине житло тому, хто лишився поруч. А старший — сам пішов. І тепер мститься — жорстоко, холоднокровно, без слів. Адже для неї він завжди був сином. Рідним. Єдиним. До вчорашнього дня…