Онука тане на очах. Вона починає ненавидіти й матір, і молодшу сестричку. Я боюся, що доведеться забрати дівчинку до себе, інакше все закінчиться трагедією.
Завжди вважала, що мати має любити дітей однаково — без улюбленців, без порівнянь, без умов. Дитинство — це не змагання за материнську ласку. І коли чула історії про батьків, які ділять дітей на «кращих» і «невдах», думала: «Мене це ніколи не стосуватиметься». А тепер я живу всередині такої історії. Тільки вона не чужа — це моя родина. Моя донця. Моя онука. Мій біль.
Марічка завжди була амбітною, вимогливою, гордою. Простих хлопців вона й слухати не хотіла — лише «перспективних», «з захистом». У результаті вийшла заміж за Ярослава — колишнього спортсмена, який відкрив у Луцьку власний спортивний клуб. Ми з чоловіком подарували їм на весілля двокімнатну квартиру та допомогли влаштуватися на гарну роботу через знайомих. Усе було, як у казці: стабільність, турбота, впевненість у завтрашньому дні.
Через рік Марічка завагітніла, і вся родина тішилася, немов діти. Вагітність пройшла легко, народилася здорова дівчинка — Оленка, на честь моєї мами. Марічка чудово справлялася: сама годувала, колихала, гуляла. Оля була тихою, слухняною дитиною, майже не плакала — навіть коли різалися зубки. Марічка була ідеальною мамою. Ми всі нею пишалися.
Але через шість років усе змінилося.
Марічка знову завагітніла. Із самого початку все йшло важко: тиск, цукор, мігрені, токсикоз. Півроку з дев’яти вона провела у лікарні. Пологи були складними, кесарів розтин. Одужувати довелося довго. І ось на світ з’явилася Даринка. Така сама міцна й здорова, як і старша. Тільки от Марічку ніби підмінили.
Перші місяці ми з бабусею Ярослава, Ганною Петрівною, допомагали, як могли. Я частіше брала Олю до себе, щоб Марічка могла зосередитися на немовляті. Ганна Петрівна залишалася з нею вдома. Ми намагалися не втручатися — думали, що допомагаємо. Але одного разу випадково почула, як Марічка різко крикнула на Олю:
— Геть з очей! І так уже втомилася від тебе!
Спочатку подумала — нерви, втома. Але з кожним днем ставало гірше. Марічка, здавалося, більше не бачила в Олі доньки. Лише перешкоду. Вона дратувалася через дрібниці — зачіска, погляд, запитання. «Відчепись», «Не заважай», «Мені не до тебе» — ці слова дівчинка чула щодня. Іноді навіть:
— Якби не ти, мені було б легше.
А раз навіть тихо, але чітко:
— Краще б ти не народжувалася першою…
Олі лише сім. У цьому віці дитина особливо вразлива. Незабаром вона піде до школи, і їй потрібна підтримка. А замість цього вона живе в домі, де улюбленицею вважається лише одна — молодша. Крихітна, пухкенька, усміхнена Даринка. А Оля… Оля більше не посміхається.
Вона перестала грати. Перестала малювати. Просто сидить біля вікна або ховається в куточку з книжкою. Але найгірше — те, що вона почала говорити мені речі, від яких аж мороз по шкірі:
— Бабусю, а навіщо народилася Даринка? Без неї було краще. Якби її не було, мама знову любила б мене…
Я намагалася поговорити з Марічкою. Не раз. Говорила м’яко, потім — жорсткіше. Намагалася пояснити, що так не можна. Що дітям не можна показувати, що когось люблять більше. Що старшій теж потрібна теплота. Вона лише махала рукою:
— Олі сім років, вона вже велика. У неї все є. Їй не треба, щоб я сиділа з нею або цілувала. Молодшій потрібно більше.
Та ні ж! Їй потрібно не менше, а, можливо, й більше — бо вона відчуває, що стала «зайвою». Ярослав намагався втрутитися. Він любить обох донечок, але в Марічці ніби щось зламалося. Вона не хоче чути. Каже, що всі проти неї. Що «Оля маніпулює», що «всї її жаліють».
А дівчинка худне. Гасне. І все частіше повторює одне й те саме:
— Бабусю, можна я житиму з тобою?
І знаєте, я вже майже вирішила. Бо далі тягнути не можна. Бо я не можу більше дивитися, як мою онуку вбиває байдужість її власної матері. Якщо Марічка не опам’ятається — я заберу Олю. Навіть через суд. Бо дитинство з такою болем — це рана, яку не загоїти. А я хочу, щоб у моєї онучки була не лише пам’ять про те, як її не любили. Я хочу, щоб у її житті залишилася хоч якась любов. Справжня. Бабусина.