— Бабуся, а ти можеш бути ще раз бабусею?
— Що це ти, Зоренько, видумуєш? Не розумію.
— Бачиш, бабусю, у всіх дітей у дворі є бабусі. У когось одна, у когось дві, а в мене — цілих чотири. Дві рідні та ще по одній від мами й тата. А в Дмитрика — жодної. І мені його так шкода.
— То ти хочеш, щоб я стала його бабусею?
— Ой, бабусю, ну ти фантазерка. Не віддати тебе, а поділитися. Щоб ти йому теж млинці пекла та шарф теплий зв’язала на зиму.
— Ох, моє ясочко… Була в Дмитрика бабуся Надія. Ми з нею з самого дитинства дружили. Шкільні подружки, нерозлийвода. Тільки загинула вона… В тій аварії. Якраз тоді, коли Дмитрик народився.
— Бабусю, ти чого плачеш?
— Важко, дитинко. Поїхали вони з дідом зустрічати молоду маму з пологового. Вранці виїхали. А назустріч — фура, величезний КрАЗ. Водій заснув за кермом… Зіткнення. Їх не стало. Ох, як же болить…
— Бабусю… Не плач. Я Дмитрика все одно запрошуватиму до нас. Він любить твої млинці. І шкарпетки йому на Новий рік зв’яжи, гаразд?
— Авжеж, зв’яжу. Тільки, Зоренько, не розповідай йому нічого. Якщо мама не сказала — то так треба. Ти ж вмієш тримати секрети?
— Вмію, бабусю. Обіцяю.
— От і розумниця. А тепер біжи до дітей — скоро обід.
Я вискочила у двір і пострибала на скакалці. Хлопці біля Мишкового будинку змагалися, хто далі плюне. Вигравав Мишко — по обличчям видно було: він сміявся, а Димко з Дмитриком хмурилися.
— Хлопці! Хтось заїхав у пустий дім! Ходімо дивитися!
— Хто останній — той собачий хвіст!
Ми юрбою зірвалися з місця й помчали на сусідню вулицю. Дім стояв пустий вже друге літо. Але сьогодні біля нього — вантажівка, чоловіки носять меблі. Ми підбігли. Один гладкий дядько зняв кепку, почухав спітніле чоло:
— Діти, де тут водички попити можна?
— Я з дому принесу!
— А можна біля колонки!
— Покажете?
— Ходімо, покажемо. А кого ви привезли?
— Стареньку пані. Бабусю. Ви з нею по-доброму, гаразд? У неї нікого не лишилось. Це все, що я знаю.
— Ми добрі! А можна завтра прийти знайомитися?
— Авжеж, приходьте.
Ми розбіглися по домах, а Дмитрик залишився. Він мріяв стати водієм. Йому навіть запах бензину подобався. Він заліз на яблуню перед будинком і тихо спостерігав.
Раптом просто під деревом почувся голос:
— Пробач, хлопчику. Не хочу турбувати, але мені ніде переночувати. Я загубила ключі. Чи не міг би ти залізти у кватирку і відчинити нам двері?
Дмитрик завмер, потім кивнув.
— Мене звати Дмитрик. Я вам допоможу. Тільки треба, щоб дядьки підсадили.
Він зістрибнув із дерева і опинився поруч з маленькою бабусею з добрими очима.
— А пиріжки з чим любиш, Дмитрику?
— З варенням. І ще з цибулею та яйцем!
— Запам’ятаю. За пару днів клич друзів — на пиріжки.
Він заліз у кватирку, відчинив двері. Дім був запилений і пустий. Десь він порвав сорочку — зажурився. Мама ж наругає. Але бабуся сказала, що пришиє. І пришила — до ранку ніхто й не побачить.
З того дня в Дмитрика з’явилася бабуся. Чужа, але рТепер у нього, як у всіх, була своя бабуся, чужа для світу, але рідна для серця.