Ой, слухай, я маю для тебе цю історію, тільки тепер у нашому, українському, варіанті.
— Бабусю, а ти можеш бути ще раз бабусею?
— Що ти вигадуєш, Ясю? Не зрозуміла.
— Бач, бабусю, у всіх дітей у дворі є бабусі. У кого одна, у кого дві, а в мене аж чотири. Дві рідні та ще по одній від мами й тата. А в Дмитрика — ні одної. І мені його так шкода.
— То ти хочеш, щоб я стала його бабусею?
— Ой, бабусю, ну ти ж даєш. Не віддати тебе, а поділитися. Щоб і йому пекла млинці та зв’язала теплий шарф на зиму.
— Ах ти, моє горе цибулеве… Була в Дмитрика бабуся Надя. Ми з нею змалку дружили. Шкільні подружки, як дві краплі води. Та загинула вона… В тій аварії. Саме тоді, коли Дмитро народився.
— Бабусю, чого ти плачеш?
— Важко, дитинко. Пішли вони з дідом зустрічати молоду маму з пологового. Виїхали вранці. А назустріч — фура, величезний КамАЗ. Водій заснув за кермом… Удар. Їх не стало. Ох, як же боляче…
— Бабусю… Не плач. Я все одно Дмитрика до нас кликатиму. Він любить твої млинці. І шкарпетки йому на Новий рік зв’яжи, гаразд?
— Звісно, зв’яжу. Тільки, Ясю, не розповідай йому нічого. Якщо мама не сказала — значить, так треба. Ти ж умієш зберігати секрети?
— Умію, бабусю. Обіцяю.
— Ото й розумниця. А тепер біжи до дітей — скоро обід.
Я вискочила у двір і почала стрибати на скакалці. Хлопці біля Славчиного дому мірялися, хто далі плюне. Вигравав Славко — по обличчям було видно: він сміявся, а Діма з Андрійком насупились.
— Хлопці! Хтось заїхав у пустий будинок! Ходімо дивитись!
— Хто останній — той поросячий хвіст!
Ми гуртом зірвалися з місця й побігли на сусідню вулицю. Будинок стояв пустий вже друге літо. Але сьогодні біля нього — вантажівка, чоловіки носять меблі. Ми підбігли. Один товстенький дядько зняв кепку, почухав спітніле чоло:
— Дітки, а де тут води попити можна?
— Я з дому принесу!
— А можна біля колонки!
— Покажете?
— Ходімо, покажемо. А кого ви привезли?
— Стару пані. Бабусю. Ви з нею по-доброму, гаразд? У неї нікого не лишилось. Це все, що я знаю.
— Ми добрі! А можна завтра прийти познайомитись?
— Звісно, приходьте.
Ми розбіглися по домівках, а Дмитро залишився. Він мріяв стати водієм. Йому навіть запах бензину подобався. Він заліз на яблуню перед будинком і тихо спостерігав.
Раптом просто під деревом почувся голос:
— Пробач, хлопчику. Не хочу турбувати, але мені нема де переночувати. Я загубила ключі. Чи не міг би тиВін зісковзнув з гілки й, підбігши до бабусі, з усмішкою промовив: “Зараз усе зроблю”.