Отакої, довго мовчала про це. Не через сором, а через страх осуду. Адже як же — відмовитись від батьків, перестати з ними спілкуватись, ніби вони чужі. Але от я наважилась. Бо мені вже не боляче. І тому що лише поставивши крапку в цьому спілкуванні, я нарешті відчула, що живу.
Мене звати Оксана. Я родом із Чернігова. Моя родина — начебто звичайна: мама, тато, я. Дитинство… воно не було щасливим. Не через те, що нас били чи морювали голодом — у нас був холодильник, школа, іграшки. Але дитяча душа голодувала.
Все почалося, коли батько почав пити. Спочатку — по святах. Потім — на вихідних. А далі — просто через те, що день важкий. Пляшка за пляшкою. І що-вечір у домі перетворювався на поле бою. Тато міг лежати у коридорі, ледь дихаючи, а мама просто проходила повз, шепочучи мені на ходу: «Не заважай. Іди до своєї кімнати». Вона не обіймала, не питала, як я. Не казала, що все буде добре. Вона просто виживала поруч із ним — і втягнула мене в цю боротьбу.
Я рано зрозуміла: просити любові — марно. Коліна я сама мазала зелёнкою, сама йшла до лікаря, сама розбиралась зі шкільними проблемами. Коли я вперше отримала грамоту — ніхто не прийшов на нагородження. На останній дзвоник я запросила батька. Він обіцяв. Але не прийшов. Сказав, що «робота». Я стояла у шкільному дворі й дивилась, як інші батьки знімають своїх доньок на відео, дарують квіти. А мій навіть не згадав, що день особливий.
Після цього я більше не запрошувала їх нікуди. Ні на випускний з університету. Ні на роспис у ЗАГСі. Ні на першу виставку, коли я нарешті почала заробляти творчістю.
Але найболючіше сталося пізніше. Коли я привела додому свого першого хлопця, батько був п’яний і влаштував скандал. «Він тобі не пара», — сказав він. Грубо. Принижуючи не лише мого коханого, а й мене. Тоді я зрозуміла: для нього я не особистість. Я — ніхто. Навіть не донька. Просто хтось, хто заважає йому пити.
Я переїхала. Зняла маленьку кімнатку на околиці. Грошей не було. Іноді — навіть на їжу. Але дихалося легше, ніж вдома. Тиша без криків. Самотність — без докорів. Свобода — без страху.
Але життя — не пряма дорога. Розлучення, пандемія, безробіття. І я змушена була повернутися в той самий дім, у той пекельний колообіг, де все залишилось, як було. Мати з вічно втомленим обличчям. Батько, який ігнорував карантин, блукав по друзях, а потім валявся на підлозі. Я не витримала — одного разу штовхнула його в спину, бо більше не могла терпіти. Він зірвався. Мати кричала. Уся злість за роки виливалася в цих криках, ніби це я винна у всьому. Що живу. Що повернулася. Що смію бути нещасною поруч із їхньою «великою жертовністю».
Коли я знову склала речі у валізу, я пообіцяла собі — більше не повертатися.
Зараз у мене інша родина. Чоловік. Робота. Ми живемо у Львові, у невеличкій, але затишній квартирі. Я не вимагаю від життя багато. Мені важливий спокій, повага і тепло. Усього цього я не знала в дитинстві. І зараз створюю це для себе сама.
Батьки дзвонять. Іноді. Зазвичай — раз на місяць. Розмова триває не більше хвилини. Сухі фрази: «Як ти?», «Живі», «Гаразд, бувай». І знаєте… я не відчуваю провини. Я не сумуІ тепер я вільна.