Дорога, яку ми не проїхали разом
Соломія та Борис Миколайович мріяли про одне — про авто. Не просто залізо на колесах, а квиток у ту саму свободу, яку вони малювали у своїх думках з самого весілля. Майже тридцять років — робота, дача, сезонні підробітки, відмови собі в дрібницях — усе заради однієї мрії: купити машину та вирушити удвох у подорож. Без графіків, без метушні, тільки вони й дорога.
І вони це зробили. Сріблястий «Кіа Спортейдж» з’явився у старемному гаражі поряд із вірною «тавриєю», що відслужила їм десятиліття. Борис Миколайович ходив навколо авто, немов дитина, якій подарували мріяну річ. Ніжно гладив капот, зазирав у салон, а Соломія вже уявляла, як вони мчать мостами, де ще не були, як ночують у кемпінгах, п’ють каву на заправках, дивляться на заходи сонця в чужих містах…
План був готовий давно. Все було продумано до деталей: маршрут, місця ночівлі, точки харчування, списки речей. Борис — за кермо та техніку. Він вивчив карту, виписав координати кемпінгів, заправок, розрахував відстані, роздрукував графік зупинок. Соломія — за атмосферу, їжу та враження. У її зошиті був кожен ресторанчик з місцевою кухнею, кожна пам’ятка, кожне гарне місце для фото. Вони нікому не розповідали — це була лише їхня історія, особиста та щира.
Літній сезон добігав кінця. Залишилося завершити останні справи на дачі. Був вересень, прохолодний вітер нагадував про осінь. Вони збиралися до міста — двадцять кілометрів до квартири. Сонце хилилося до обрію, Соломія дивилася у вікно, а Борис щось тихо собі наспівував. Усе здавалося чудовим.
Допоки у мить усе не обірвалося.
Він різко скинув швидкість, вхопився за кермо, тіло рвонулося вперед — і завмерло. Машина зупинилася посеред дороги. Соломію різко притиснуло ременем, вона не відразу зрозуміла, що трапилося. Потім — крик, паніка. Борис не відповідав. Просто обвис, вклавши голову на кермо.
Соломія викликала швидку, намагалася привести його до тями. Лікарі приїхали швидко, але… Він уже не дихав.
Серце. Інфаркт. Миттєво. Ремінь ще пах його одеколоном, а його вже не було.
Почалися формальності: поліція, донька з чоловіком, сльози, запитання. Але Соломія не чула. Вона все ще сиділа у машині, на тому самому місці, де ще недавно мріяла. Дивилася, як його забирають. І не проронила ані сльози. Вона спорожніла.
Минуло дев’ять днів. Потім сорок. Потім три місяці.
Донька приїжджала, приносила їжу, прибиралася. Намагалася розговорити матір. Даремно. Соломія ніби пішла глибоко в себе. Механічно рухалася квартирою, лягала, вставала, варила борщі, але душа її замерзла.
А одного дня донька, ніби випадково, запитала:
— Мам, а ця срібляста машина — чия?
— Борис її… — почала Соломія, і тут хвиля спогадів ударила її у груди. Картини пронеслися перед очима: як він вибирав колір, як радів, як виписував координати заправок… І тоді вона заплакала. ВперВона взяла ключі, сіла за кермо й поїхала туди, де колись вони мали бути разом.