Очі зі сну
Ярослав не знав маминих обіймів, ні батькового голосу. У його пам’яті лишились лише сірі коридори та тихі кроки виховательок. Наче він народився не в людини, а серед стін київського інтернату. У інших дітей були уривки спогадів — колиска, запах парфумів, теплі долоні. В його — лише холод пластмасових іграшок та дзюрчання води у раковині.
Але вночі все було інакше.
Уві сні до нього приходила жінка. Сідала поруч, обіймала, гладила по голові й тихо шепотіла щось лагідне. В неї були очі, як весняне небо після дощу — чисті, блакитні, до болю рідні. Він прокидався й довго лежав, вдивляючись у стелю, боячись пошевелитись, щоб не розвіяти тепло того сну. Весь наступний день він був мовчазним, але не похмурим — ніби частка її ніжності лишалась з ним.
А от у реальності — все було не так. Щодня до інтернату приходили «гості» — майбутні батьки. Діти вдягали найкраще, вчили віршики, намагались посміхатись. Вони пропихались вперед, перебивали одне одного. А Ярослав стояв осторонь. Він не вибрикував, не благав уваги — він чекав. Не першого-ліпшого. А саме ту жінку зі сну.
— Ярославе, ну посміхнись, будь ласка! — благала вихователька.
Але він лише уперто насуплював брови й відвертався. Він знав, що не піде з чужими. Він упізнає її — ту, що приходить до нього уві сні.
Одного разу до інтернату приїхала делегація — на ювілей. Камери, фотографи, купа незнайомців. Ярослав, як завжди, сів у кутку, щоб не заважати. Але раптом його погляд зупинився на одній жінці. Висока, струнка, з короткою стрижкою і тією — аж мурашки по шкірі — знайомою усмішкою. А очі… ті самі! Він перестав дихати.
І раптом — вона подивилась прямо на нього. Їхні погляди зустрічались і він уперше у житті… усміхнувся.
Вихователька випустила з рук чашку з чаєм. За шість років у інтернаті Ярослав ніколи не посміхався. А тут — раптом, саме собою, яскраво і щиро.
Жінка підійшла. Сіла поруч. Він не відводив очей. Слухав, сміявся, розпитував. І не боявся. З нею було так само, як у його снах — легко, безпечно, ніби так і треба.
Потім вона почала приходити до нього. Без камер, без натовпу. Приносила книжки, іноді гуляли подвір’ям, розглядали хмари, вона розповідала про міста, де побувала. А потім зникла. На цілий місяць. Ярослав не розпитував вихователів — боявся почути, що вона не повернеться.
Але вона прийшла. У простій куртці, без макіяжу. І сказала:
— Ярославе, я заберу тебе додому. Ти будеш моїм сином.
Він не вірив. Думав — сниться. Ущипнув себе — болить. Значить, правда. Він не сказав ні слова, лише обійняв її. Міцно. Мовчки. Так, як умів тільки він.
Пізніше вона познайомила його з чоловіком. Той був простим і добрим, одразу прийняв хлопця як рідного. Разом вони почали все спочатку. Перший торт у новій оселі. Перший похід у ліс. Перша ніч, коли не треба було засинати під чиїсь кроки в коридорі.
Ярослав більше не повертався до інтернату. Та інколи, проходячи повз дзеркало, вловлював у своїх очах той самий блиск — блакитний, теплий, як у неї. У його нової мами. Справжньої.