Нова теща, нове життя – і жодного страху
– Тарасе, не забудь до вихідних купити “Львівський” та більше фруктів, – нагадала чоловікові Оксана, кинувши оком у холодильник.
– А навіщо? У нас що, свято? – здивувався Тарас, перебираючи пачку кави.
– Ти знову забув? У суботу приїжджає мама! З новим чоловіком. Вони тепер будуть жити тут, у нашому місті! – з натиском промовила Оксана.
– Як це «жити тут»? У нас ж двокімнатна квартира, – здихався Тарас, відставляючи каву.
– Ну не в нашій квартирі, звісно, – розвела руками Оксана. – Просто мама пішла на пенсію, вийшла заміж і захотіла бути ближче до нас. Щоб бачити онука, допомагати.
Тарас кивнув і пообіцяв усе придбати, але всередині в ньому росла тривога. Його теща, Надія Михайлівна, завжди викликала в ньому моторошний жах. Не жінка – а гора залізобетонна. Витончена, холодна, з ідеальною зачіскою та начальницьким тоном, вона все життя працювала на залізниці і тримала підлеглих у жорстких рукавицях. І щоразу, коли Надія Михайлівна розповідала, як карала провинившихся, Тарас мовчки дякував долі, що не потрапив під її керівництво.
А тепер – вона поруч. Невже її могутня енергія виплеснеться на їхню родину? А якщо втрутиться у виховання сина, почне командувати, казати, як краще?
Оксана ж була у захваті. Допомога з Максимом, шкільні справи, уроки – тепер не треба буде мчати з роботи в паніці. «Мама все візьме на себе», – запевняла вона. Але Тарас відчував, що спокійному життю прийшов кінець.
І ось настала суботня рання зустріч. Подзвонили у двері.
– Тарасику, мама приїхала! – радісно скрикнула Оксана і кинулася відчиняти.
Вона розчинила двері… і завмерла. На порозі стояли двоє. Поряд із кремезним, добродушним чоловіком – невисока, струнка жінка з м’якою усмішкою та короткою світлою стрижкою. Тарас онімів. Це точно не була та сама Надія Михайлівна, яку він знав!
Але тут жінка знайомим, але незвично теплим голосом промовила:
– Діточки, як же я за вами сумувала! Тарасику, Оксанко, Максимку, вітаю вас, мої хороші!
Тарас переглянувся із дружиною. А чоловік вже жваво потиснув йому руку:
– Ну здоров, зятю! Я Петро Іванович. Сподіваюся, подружимося! – і з широкою посмішкою потягнув важку сумку на кухню.
Надія обняла доньку, потім онука, і навіть Тарасові дісталися обійми. Він стояв, не вірячи у свої очі.
А на кухні тим часом Петро Іванович дістав із сумки банки із солінням, копченості і, як то кажуть, пляшечку прозорого. Він помітив погляд Тараса і розсміявся:
– Та як же! Ми тепер рідня. Хочеш, розповіду, як із твоєю Надею познайомився?
Виявилося, Петро був бригадиром у сусідньому депо. Одного разу нагрянула перевірка – і серед перевіряючих була вона. Сувора, непохитна. Він не знітився, сказав усе як є. Вона спробувала задавити авторитетом – не вийшло. А коли він іронічно назвав її «чарівною жінкою», вона вперше за багато років почервоніла.
Так і закрутилося. Потім побачення, потім кава, потім човен, гриби й кохання. Петро зумів розкрити в Наді не лише жінку, але й теплу бабусю. Тепер вони разом забирають Максима зі школи, їздять із ним у село, Надя захопилася рибалкою, а недавно вибирали човен у інтернеті.
– Приїжджайте і ви до нас у село, Тарасе, – сказала вона одного разу. – Усе працювати та працювати… А жити коли?
Коли друг Тараса, Іван, дізнався, як змінилася його теща, лише зітхнув:
– Оце тобі пощастило. У нас теща ледь не розвалила сім’ю, а в тебе – золото!
І Тарас із ним повністю згоден. Він тепер дивився на Надю Михайлівну зовсім інакше. Бо іноді залізне серце – просто чекає, поки його хтось розтопить.