– Віталію, не забудь до вихідних купити “Медовик” і більше фруктів, – нагадала чоловікові Оксана, швидко заглянувши у холодильник.
– А навіщо? У нас що, свято? – здивувався Віталій, крутячи в руках пачку кави.
– Ти знову забув? У суботу приїжджає мама! З новим чоловіком. Вони тепер житимуть тут, у нашому місті! – підкреслила Оксана.
– Як це – “житимуть тут”? У нас же двокімнатна квартира, – здивувався Віталій, відставляючи каву.
– Ну не у нас, звісно, – махнула рукою Оксана. – Просто мама вийшла на пенсію, вийшла заміж і захотіла бути ближче до нас. Щоб бачити онука, допомагати.
Віталій кивнув і пообіцяв усе придбати, але всередині його гризла тривога. Його теща, Ганна Михайлівна, завжди викликала в нього моторошне почуття. Не жінка – скеля. Витончена, холодна, з ідеальною зачіскою та командирським тоном, вона все життя пропрацювала на залізниці і тримала підлеглих у жорстких рукавицях. І кожного разу, коли Ганна Михайлівна розповідала, як карала провинившихся, Віталій мовчки радівав, що не потрапив під її керівництво.
А тепер – вона поруч. Невже її титанічна енергія спрямується на їхню родину? Раптом втрутиться у виховання сина, почне командувати, вказувати?
Оксана ж була в захваті. Допомога з Дмитриком, шкільні справи, уроки – тепер не доведеться мчати з роботи в паніці. «Мама все візьме на себе», – запевняла вона. Але Віталій відчував, що спокійному життю прийшов кінець.
І ось настала субота. Дзвінок у двері.
– Віталю, мама приїхала! – радісно скрикнула Оксана і кинулася відчиняти.
Вона розчинила двері… і завмерла. На порозі стояли двоє. Поруч із могутнім, добродушним чоловіком – струнка жінка з м’якою посмішкою та короткою світлою стрижкою. Віталій остовпів. Це ж зовсім не та Ганна Михайлівна, яку він знав!
Але жінка знайомим, але незвично теплим голосом промовила:
– Діточки, як же я за вами сумувала! Віталко, Оксанко, Дмитрику, вітаю, мої дорогі!
Віталій перевів погляд на дружину. А чоловік уже міцно стиснув йому руку:
– Ну здравствуй, зяте! Я Віктор Семенович. Сподіваюся, подружимося! – і з широкою посмішкою потягнув важку сумку на кухню.
Ганна обійняла доньку, потім онука, і навіть Віталію дісталися обійми. Він стояв, не вірячи своїм очам.
А на кухні Віктор Семенович уже діставав із сумки банки з солінням, копченості і, як то кажуть, пляшечку «прозорої». Він помітив Віталієвий погляд і засміявся:
– Ну як же! Ми тепер родина. Хочеш, розповім, як познайомився з твоєю Ганною?
Виявилося, Віктор був бригадиром у сусідньому депо. Одного разу нагрянула перевірка – і серед перевіряючих була вона. Сувора, категорична. Він не зніяковів, сказав усе прямо. Вона спробувала пригнобити авторитетом – не вийшло. А коли він з іронією назвав її «чарівною жінкою», вона вперше за багато років почервоніла.
Так і завертілося. Потім побачення, кава, рибалка, гриби – і кохання. Віктор зумів розкрити в Ганні не лише жінку, а й теплу бабусю. Тепер вони разом забирають Дмитрика зі школи, їздять у село, Ганна захопилася риболовлею, і нещодавно вони вибирали новий човен.
– Приїжджайте і до нас у село, Віталію, – сказала вона якось. – Усе працювати, працювати… А коли ж жити?
Коли друг Віталія, Сергій, дізнався, як змінилася його теща, лише зітхнув:
– Оце тобі пощастило. У мене теща мало не розвалила сім’ю, а в тебе – золото!
І Віталій із ним цілком згоден. Він тепер дивився на Ганну Михайлівну зовсім іншими очима. Бо іноді залізне серце просто чекає, поки його хтось розтопить.