**Щоденник**
— Богдане, ти точно все взяв? Первірь ще раз! — крикнула я, зупинившись перед закритими дверима ванної кімнати.
— Оленко, годі! Все зібрав — цілий чемодан, ти ж бачила, — відповів він через шум душу. Але голос… голос задрижав. Чи здалося?
— Чемодан бачила. А що туди натовкав — ні, — пробурчала я, відступаючи.
— Оленько, зроби каву, будь ласка! Міцну. Без молока, — додав він уже спокійно, вимкнувши воду.
Я пішла на кухню, мовчки взяла турку, налила води, засипала каву, щіпку солі — як він любить. У нас є кавомашина, але Богдан обожнює каву, зварену мною. «Ти в мене турботлива», — казав він учора, повернувшись пізно з роботи й побачивши, як я, за старою бабусиною звичкою, обережно загорнула вечерю в рушник, щоб не зстигла.
Він останнім часом чимраз частіше затримувався — нібито на роботі. Кар’єру будує. Готується до підвищення. А я — тихо підтримувала. Готувала, прасувала, терпіла.
— Божественний аромат божественного напою! — сказав Богдан, заходячи на кухню й одкидаючи мокре чоло. Сів до столу, потягнувся за чашкою.
— Оленко, сьогодні доставка — чохли на авто замовив. Прийми, будь ласка. Оплата при отриманні, — додав він, сиплячи в каву ложку цукру.
— Звісно. Як завжди, — сіла навпроти.
— Відрядження зовсім не до речі, — продовжив він, зітхаючи. — Але відмовитись не можу. Самі розумієте — шанс, можливо, єдиний. Старший менеджер — це серйозно.
— Ну так… Не думала, що за такою посадою доведеться їздити по областях.
— Капризи начальства. Так, у мене ще півгодини, потрібно поработити з телефону.
Він підвівся, пішов у кімнату. Чашку за собою не прибрав. Ну й бог із ним — напружений.
Я простягнула руку за його чашкою, і раптом телефон здригнувся — повідомлення. Відкрила.
«Оленко, Богдан бреше. Це не відрядження. Він з Марічкою Ковальчук летить у Італію. Зупини його, поки не пізно. Він собі цим життя зіпсує».
Тетяна. Його молодша сестра.
У голові щось клацнуло. Він… з Марічкою? Та не може бути! Жарт? Але Тетяна не з тих, хто жартує таке. І вже точно не стала б брехати.
Перед очима все поплило. Повітря стало важким, як бетон. Ледь дихала. З трудом підвелася, налила води — і знову опустилася на стілець.
Хотілося вити. Кричати. Рознести все на шматки. А в голові одне: «За що?»
Стиснула кулаки від люті. Хотіла кинутися до нього, влаштувати скандал, зірвати маску. Але… не стала. Не заслужив.
Нехай йде. А я влаштую йому сюрприз. Не скандалом — вчинком.
Відкрила банківський додаток. На спільному рахунку — мільйон двісті. Дивно, але й тут він встиг — трьохсот тисяч уже не вистачало. На мої гроші, до речі. Мої гонорари за проекти, моя робота вночі. А він… на моїх заощадженнях везе свою першу любов на відпочинок.
Про Марічку я знала. Сам розповів, і Тетяна якось згадувала. Шкільна любов, вітрогонка. Кидала його двічі — то до багатія втече, то до перспективного хлопця. А тепер знову повернулася. Богдан знову повірив. І знову бреше.
Міг би сказати честно: «Оленко, люблю іншу. Пробач». Було б боляче, так. Але не так гидко. А він — як щур. Гроші зняв, про відрядження набрехав, чемодан зібрав…
Що ж. Решту заберу я. Сьогодні. До копійки. Потім — розлучення. Його речі — кур’єром до батьків.
Перевірила календар — завтра о півдні важлива презентація. Якщо все пройде добре — піду у відпустку. Не в Італію. До Португалії, наприклад. Або туди, де його нога не ступала.
— Оленко, я пішов, вирішив виїхати раніше, — зазирнув на кухню виряджений, у краватці.
— Бувай. Вдалого відрядження, — прохрипіла я, стискаючи чашку.
— Що за тон?
— Здалося.
— Я буду сумувати…
— Сумніваюся, що в тебе буде для цього час.
— Не проведеш?
— Краще посуд помию.
— Гаразд, пішов.
— Іди.
Двері захлопнулися. Богдан навіть не здогадувався, що пішов назавжди. Завтра зміню замки.
Сіла на стілець. І ринула сльозами. Гірко. Від образи, від приниження. Зрадник.
Знову повідомлення від Тетяни:
«Оленко, як ти?»
Витерла сльози, набрала її номер.
— Таню, звідки інфа?
— Подруга Марічки розповіла. Вона знову причепилася до Богдана. Він повірив. Оленко, вибач, що так…
— Дякую, що попередила. Я його не зупинила. Нехай собі їде.
— Він дурень. Вона його втретє розчавить.
— Його вибір. Таню, не кажи йому, що я в курсі.
— Та й не хочу з ним розмовляти. Набрид!
— Дякую. Нам із тобою варто спілкуватись. Навіть якщо буде розлучення.
— Звісно, Оленко. Тримайся.
Відкрила банк знову. Ще мінус сто тисяч. Бігом! Ні. ЗаспЯ подивилася на закриті двері, витерла сльози й тихо прошепотіла: “Ні, не пробачу.”