Свікруха, яка не знала меж — і як усе обернулося
Олена поверталася додому пізно — робота затягнулася, голова гула, а в грудях уже ноїло від втоми. Вона й гадки не мала, що її чекає нова хвиля звинувачень і напруги. Увійшовши до квартири, одразу почула знайомий, але вже докучливий голос із кухні:
— О, нарешті! — зі злою іронією кинула Ганна Миколаївна, свекруха Олени. — Уже давно темно, а ти тільки прийшла. Це що за робота така, що можна забути про чоловіка та дім?
— У мене був терміновий проект, — спокійно пояснила Олена, автоматично знімаючи пальто.
— Проєкт у неї… А син голодний, між іншим, — бурмотіла свекруха. — У раковині гора посуду, у домі пил, на тобі й обличчя нема — і це називається дружина?
Олена втомлено кивнула й пішла переодягатися. Але, повертаючись на кухню, мимоволі зупинилася біля дверей. Із сусідньої кімнати долітала розмова Ганни Миколаївни та Артема. Те, що вона почула, збили її з пантелику.
— Знаєш, Артемку, ось Мар’янка — донька моєї подруги — зовсім інша дівчина. Розумниця, і з гарної родини. І, до речі, не байдужа до тебе, — підлесливо говорила свекруха. — Їй і дарма, що ти одружений. Адже це ж не назавжди…
У Олени перехопило подих. Кров ударила в обличчя. Як можна таке казати? Їй захотілося кричати, вдарити чимось важким, але вона мовчки зайшла у ванну, щоб не спаласти.
За кілька хвилин вона вийшла, тримаючись за стіну. Артем підбіг:
— Олено, тобі погано?
— Нічого. Просто перенервничала.
— Ось ще й захворіла! — підхопила Ганна Миколаївна. — Звичайно, це так вона увагу до себе привертає.
Олена промовчала, але вранці їй стало гірше. Швидка, лікарня, обстеження. І вже за годину вона сказала Артему:
— У мене немає нічого страшного. Просто… я вагітна. Нам потрібен спокій і трохи більше ніжності.
Артем міцно обійняв її, з очей покотилися сльози щастя. Але радість тривала недовго.
Повернувшись додому, Олена дізналася, що Ганна Миколаївна все ще тут. І що гірше — не збиралася мовчати.
— Ти впевнений, що це твоя дитина? — холодно запитала свекруха сина, коли Олена вийшла на хвилину.
— Мама, ти при здоровому глузді? — не стримав він люті.
— Вона постійно десь до пізньої ночі, навіть не помічаєш, як тебе обводить навколо пальця!
У коридорі Олена завмерла від цих слів. Вона більше не могла терпіти. Увійшла в кімнату й рішуче сказала:
— Я більше не буду ні виправдовуватися, ні догоджати. Це ваша квартира — і я піду. Артеме, вирішуй: ти зі мною чи залишаєшся тут. Але я не дозволю себе більше принижувати. Я стану матір’ю. І хочу виростити дитину в любові, а не в ненависті.
— Ось і правильно! Нехай йде, — з холодною перемогою кинула Ганна Миколаївна.
Але Артем не рушив за нею. Він стояв і дивився на матір, ніби бачив її вперше.
— Ти думаєш, я це все терпів заради тебе? Ні, мамо, це Олену я люблю. А тебе — просто жалію. Ти всіх від себе відштовхнула. Ти була чотири рази заміжжою — і ні з ким не змогла вжитися. А тепер хочеш, щоб я слухав твої поради? Ні. Я йду. І буду будувати родину сам, з Оленою. Не лізь у моє життя.
Він розвернувся й вийшов із кімнати:
— Олено! Де наша велика сумка для поїздок?
Минув рік. У новому районі, алею парку, йшли троє: Артем, Олена й маленький Ярик, який мирно спав у колясці. Вони жили у новій квартирі, яку купили разом — і він, і вона внесли рівні частки. Їм було важко, але щасливо.
— Холоднішає, — помітив Артем. — Додому?
— Час. Ярик скоро прокинеться.
Але в цю мить Олена помітила щось дивне. Хтось ішов за ними, ховаючись за деревами.
— Артеме, за нами хтось слідкує.
Артем різко зупинився:
— Мамо! Годі вже гратися в шпигунів!
З-за дерева вийшла Ганна Миколаївна. Олена леВона стояла перед ними, зігнута, зі сльозами на очах, і прошепотіла: “Просто хотіла побачити онука… пробачте мене.”