**Де серце завмирає — перша поїздка в село**
— Більше не можу! — вигукнула Оксана, шпурляючи сумку на диван. — Хочу на море! Лежати, як тюлень, під сонцем, а вночі — на дискотеку до утра. Щоб музика, коктейлі й жодної думки про роботу!
Тарас усміхнувся. Він давно звик до її емоційних спалахів. Оксана була дівчиною непростою: гострою на язик, іронічною, часом навіть колючою, але завжди справжньою. Вона не грала ролей, не приховувалася — з нею було легко й весело. І головне — не треба було нічого вдавати.
Познайомилися вони кілька місяців тому, і з того часу Тарас наче почав дихати глибше. Жодних незручних пауз, жодної фальші — лише тепло й відчуття, що він поруч із тим, з ким хочеться бути. Назавжди.
— Що трапилося на роботі? — м’яко запитав він, підійшовши ближче.
— Усі мене просто дістали! «Оксано це, Оксано те!» — наче інших імен не існує. Сьогодні ледь не послала начальницю! Якби не стрималася, уже б звільнили…
— Ну, значить, тобі справді потрібен відпочинок, — засміявся Тарас. — Можемо махнути кудись, навіть якщо не на море.
— Та куди? Мені в кращому разі світить один день відгулу. Який сенс у відпустці на добу?
— А поїдемо в село, до бабусі? Там повітря таке, що від однієї прогулки висипаєшся. І пиріжки! Гарячі, тільки з печі…
— В село? — Оксана розплющила очі. — Серйозно? Я, взагалі-то, ніколи не була в селі.
— Як це — ніколи?
— Ну, ось так. Всі мої — з міста. Навіть корів уживу не бачила. Тільки на пачці молока.
— Тоді тобі точно треба поїхати! Ти навіть не уявляєш, як там класно. Річка, піч, зорі вночі, багаття…
— Ой, Тарасе, мені б твій запал. Чесно кажучи, до бабусь я ще не готова.
— А даремно. Моя бабуся — золото. Насипле тобі пиріжків повну миску, напоїть чаєм з м’ятою — і все, ти її закохаєш.
— Ну, якщо пиріжки — це аргумент… — Оксана посміхнулася. — Тоді добре. Тільки з однією умовою — якщо мені не сподобається, ти зобов’язаний купити мені новий гардероб. Бо в старий після бабусиних частувань я не влізу.
Він сміявся, а вона все ще не знала — сміятися їй, чи почати хвилюватися.
Дорога виявилася не з легких. Останні кілометри їхня машина гойдалася по розбитій ґрунтівці. Але Тарас був спокійний. А от Оксана нервувала, вдивляючись у вікно й очікуючи побачити перекривлені хліви, купи гною й гусей, що кинуться на чужинця.
Але все виявилося інакше. Село було великим, охайним, з кількома вулицями, магазинами, навіть асфальтом. Навіть корів поки не було видно. Натомість — босоногі діти, жінки з акуратними зачісками, чоловіки, що сиділи біля хвірток і мирно базікали.
Бабуся зустріла їх, наче чекала все життя. Обняла Оксану, немов рідну, заметушилася, посадила за стіл. А стіл ломився: борщ, вареники, сало, пиріжки, узвар.
Оксана розгубилася. Де та бабуся, що буде мовчати й дивитися зневажливо? Де той селянський побут, який лякав її з дитинства?
Тарас сяяв — він і знав, що так і буде.
Після обіду він потягнув Оксану до річки. А там — справжня казка. Вода — чиста, діти плескаються, чоловіки смажать шашлики, жінки розстилають покривала. Ніхто не свариться, ніхто не поспішає. Лише сміх, вітер і запах диму.
Ввечері Оксана заснула, ледве доторкнувшись до подушки. Ранок розбудив її променями сонця — бабусині штори були легкі, майже прозорі. Дівчина підвелася, накинула светр і вийшла надвір. І завмерла.
Перед нею рожевіло небо, сонце тільки піднімалося над обрієм. Десь далеко мукали корови, співали птахи, пахло росою, травами, чебрецем. Уся земля, увесь простір навколо дихав спокоєм. Оксана зняла капці й ступила босими ногами на траву, вкриту росою. Стояла й мовчала. Душа очищалася.
— Я тебе вже загубив, — почулося позаду.
— Прокинулася… Вийшла. Тут так тихо, так легко… Я ніколи не відчувала такого затишку.
— Сподобалось?
— Дуже. Ми ще приїдемо?
— Звісно. Ще не раз.
Оксана міцно обняла його. Всередині ніби щеміло від щастя. Їй більше не хотілося на море. Вона знала: свій спокій, свою наснагу вона знайшла саме тут. І повертатиметься ще не раз — туди, де починаєш дихати наново.