**Спадок біля моря — коли рідні стають чужими**
— Олесю, дзвонив мій брат Андрій, — сказав Денис, заходячи на кухню. — Він з Іриною планують заїхати до нас у суботу. Тільки вдвох, без дружин. Каже, хоче поговорити на серйозну тему.
— Цікаво, про що ж це він так насправді хоче поговорити, що навіть без родини? — прискіпливо спитала Олеся. — Хоча, ні, не думай. Я й так знаю. Про спадок. Минуло два місяці — і ось вони «дозріли».
Денис мовчки кивнув. Він і сам відчував це з того дня, коли тітка Марія переписала на них з Олесею та їхньою донькою Софійкою квартиру у центрі міста й дачу під Києвом. Чотири роки вони доглядали за тіткою, коли вона захворіла. Інші ж родичі лише налітали влітку на дачу, а коли старенька просила відвезти її туди подихнути свіжим повітрям — усі були «дуже зайняті».
У суботу, рівно о четвертій, Андрій і Ірина з’явилися на порозі. Без зайвих слів сіли у вітальні.
— Ми хотіли поговорити про дачу, — одразу почав Андрій. — З квартирою зрозуміло, нехай буде вашою. Але дача… Ми ж увесь час за нею доглядали.
— Ні, — холодно відповіла Олеся. — Ви не доглядали. Ви там відпочивали. Користувалися, але не допомагали. І, до речі, коли тітка кликала вас — ви жодного разу не приїхали.
— А хто би з нею возився? У нас діти, онуки, робота! — спалахнула Ірина.
— А от претензії тепер у вас є, — сказав Денис. — Кумедно, правда?
— Ви хоть раз вивозили її на дачу? — їдко кинула Ірина.
— У нас не було дачі, але ми двічі купували їй путівку в санаторій, — спокійно відповіла Олеся. — І ми у заповіті. Це спільна власність. Продаватимемо.
— Серйозно? — усміхнувся Андрій. — Ради кількох метрів у старому будинку ви сваритеся з родиною?
— Якщо це руїни — то чого ж ви за них так тримаєтеся? — спокійно парирував Денис.
Наступного дня лунає дзвінок.
— Ти що, Денисе?! Ми приїхали з Романом забрати речі з дачі — а там замки змінені!
— Так. І на воротах, і в будинку. Треба було попередити. У суботу поїдемо з Олесею — завітайте. Заберете своє. Але не раніше.
Поклавши трубку, Денис повернувся до дружини.
— Як ти здогадалася, що вони туди махнуть?
— Ти ж знаєш своїх родичів? Якби не змінили замки — винесли б усе до останнього цвяха.
Дачу вони продали. Разом із квартирою купили нову, трикімнатну, у Одесі, в новобудові біля моря. До пляжу — десять хвилин їзди.
Донька Софійка залишилася жити у колишній квартирі тітки Марії, вчитися на другому курсі. Денис влаштувався у порт, Олеся — викладати у сусідній школі. Здавалося б, почалося нове, спокійне життя. Та не тут-то було.
У березні телефони знову задзвонили. Родичі, забуті роками, раптом згадали про «найрідніших». Першою зателефонувала Ірина:
— Ви нас позбавили дачі, тепер їхати нікуди. Тому збираємося до вас у липні. Вся наша сім’я та онука Андрія з нами.
— Ірино, ми нікого не запрошували. Ми тут живемо, а не пансіонат тримаємо. Хочете відпочити — бронюйте житло заздалегідь.
— А ти ціни на готелі в Одесі бачив?!
— Не бачив. Але якщо вони вам не по кишені — відпочивайте дешевше. А сюди не треба. Ми гостей не приймаємо.
— Тобто батьків дружини ви прийняли, а рідну сестру — ні?!
— Це були батьки Олесі. Якби наші батьки були живі — ми б їм теж не відмовили. Але п’ятеро дорослих і дітей на два тижні — дякуємо, ні.
— Побачиш! Залишитеся самі — ніхто про вас і не згадає!
— Не переймайся. Відколи ми переїхали, у нас стільки з’явилося «родичів», що вистачить на два будинки. Усі згадують нас з травня по вересень. Решту часу — тиша.
Тиша, яка тепер стала для них найдорожчою у житті.