Коли родина стає чужою
— Оленко, телефонував Ярослав, — зайшов у кухню Михайло. — У суботу вони з Марічкою збираються приїхати. Тільки удвох. Хоче поговорити.
— Ну звісно, поговорити… — усміхнулася Олена. — Щодо дачі, не сумніваюся. Готуйся, буде «по-родинно справедливий» поділ.
Минуло трохи більше двох місяців після смерті тітки Галини. Вона залишила Михайлу й Олені двокімнатну квартиру в центрі та дачу під Києвом. Чотири роки вони доглядали за нею — привозили їжу, возили по лікарях, двічі відправляли до санаторію. Інші родичі — Ярослав і Марічка — лише користувалися: влітку відпочивали на дачі, а коли тітка просила її туди привезти, завжди були «зайняті».
У суботу о четвертій Ярослав і Марічка стояли біля порогу. Віталися сухо, без посмішок. Сіли у вітальні, і Ярослав одразу заговорив:
— Ми щодо дачі. Ви отримали квартиру — добре. Але дача… Ми за нею слідкували. І вважаємо, що справедливо буде, якщо ви віддасте її нам.
— Ви за нею не слідкували, — спокійно сказала Олена. — Ви там жили влітку. А коли тітка хворіла — жоден з вас навіть не передзвонив.
— А ти не втручайся, — прошипіла Марічка.
— Чому ж? Я теж у заповіті. І я знаю, хто й скільки разів приїжджав до Галини. Ви за чотири роки з’являлися тричі. Раз — щоб забрати помідори, другий — привезти дітей, третій — випити кави. Усе.
— Ну й що? Ми ж родина! — обурилася Марічка. — А тепер ви що, хочете продати дачу?
— Так, — відповів Михайло. — Ми наведемо там лад і виставимо на продаж.
— Ну й хай вам щастить! — буркнув Ярослав. — Тільки потім не дивуйтесь, якщо залишитеся самі!
Наступного дня задзвонив телефон:
— Ти що наробив?! — кричав Ярослав. — Ми приїхали з племінником на дачу, а там замки змінені!
— Звісно. І ворота, і вхідні двері. Треба було попередити. У суботу ми заїдемо туди з Оленою — заберете свої речі. Але без нас — ніяк.
— Ох ви ж…
Михайло спокійно поклав слухавку. Олена навіть не здивувалася:
— Ти молодець, що замки змінив. Не зроби б цього — нічого б не лишилося.
Дачу вони продали. Продали і свою стару квартиру. Купили нову, трикімнатну, у житловому комплексі біля Дніпра. До пляжу — десять хвилин машиною. Софійка лишилася в міській квартирі тітки — навчалася в університеті. Михайло влаштувався в порт, Олена викладала у школі. Почалося спокійне життя.
Але ненадовго. Вже у березні телефон дзвонив не вгаваючи. «Рідні» раптом згадали про Михайла. Першою передзвонила Марічка:
— Ну що, ми з родиною приїдемо до вас у липні. У нас тепер дачі нема, а відпочити треба. Ми ж не чужі!
— Ви — гості. А ми нікого не запрошували.
— Ти бачив ціни на житло у Києві?!
— Ні. Але якщо дорого — обирайте інше місто. Або озеро. Ми нікого приймати не будемо.
— Батьки Олени до вас їздили!
— Батьки. А не шваґри з дітьми й онуками.
— Ви ще про це пошкодуєте. Колись допомога вам знадобиться — і ніхто не прийде!
— Не хвилюйся. З травня по вересень про нас пам’ятають усі. А ось у листопаді й лютому — тиша.
Саме цю тишу Михайло й Олена цінували найбільше.