Оксана мила ванну, коли в квартиру немов ураган увірвався Богдан — його обличчя перекривили лють і паніка.
— Що ти наробила?! — завив він, грюкнувши дверима.
Оксана різко випросталась і вийшла в коридор.
— Що сталося?! — скрикнула вона, дивлячись на нього з німим шоком.
— Навіщо ти до неї ходила?! — проричав Богдан у вічі.
— До кого?! — очі Оксани розкрилися.
— До Наталі! Я ж тебе благав! Не лізь!
— Бодя, ти можеш пояснити, що трапилося?
— Ти їй розказала?! Про нас?! — Він задихався, витираючи піт.
— Так, сказала. І вона мене зрозуміла, уявиш? Каже — не буде заважати нашому щастю. А я вже собі весільну сукню вибрала — глянь, яка краса!
— Сукня? Весілля?! — Богдан нервово зареготав. — Оксано, ти взагалі при своїх?
— Я думала, подякуєш, — промовила вона щиро. — Я ж все зробила, щоб тобі не довелося мучитися. Ти казав, що вона слабка, що не витримає, якщо ти підеш. А вона виявилася сильною. Сама тебе відпустила.
Богдан повільно опустився у крісло, потім підвівся й подивився на Оксану так, ніби бачив її вперше.
— Ти не розумієш… — Він не договорив, схопив сумку і вийшов, не зачинивши двері.
Він не міг піти від Наталі. Ніколи. Адже саме вона витягла його з дна, коли в гаманці ледве тисячі гривень залишалися. Вона дала йому все: роботу, дах, авто, статус. Те, про що він лише мріяв, поки тіснився з другом у гуртожитку.
Колись він був звичайним менеджером, жив від зарплати до зарплати, шкодував на їжу, щоб раз на місяць заскочити до кав’ярні. Дівчата дивилися, але все якось минало — або самі знімали кімнати, або їздили електричками з передмість. А йому хотілося іншого — краси, статків, смаку успіху.
Так він опинився у спортзалі — за безкоштовним запрошенням. І там побачив Наталю. Стримка, доглянута, впевнена. Старша на десяток років, але з таким шармом, якому неможливо було протистояти. І головне — при грошах. У неї була власна справа.
Він робив усе, щоб «випадково» зустрічати її частіше. І одного дня Наталя сама запропонувала йому роботу — із зарплатою вдвічі більшою. Потім — житло. Потім — машину. Потім — він уже прокидався щодня в її квартирі, їздив її авто, працював у її компанії. За нього все вирішили. Залишилося лише погоджуватися.
Але звичка до кращого життя породила в ньому невдячність. Він почав думати, що заслуговує більшого. Так у його житті з’явилася Оксана — молода, яскрава, вільна. Вони бачилися потай. Вона знала про Наталю і хотіла, щоб він пішов. Він тягнув.
І ось, коли Оксана сказала, що вагітна, він просто зник. Не відповідав на дзвінки. А вона — пішла до Наталі.
Але Наталя не плакала. Не влаштовувала скандалів. Вона спокійно вислухала, подякувала і сказала:
— Якщо у вас буде дитина, вона має бути з вами. Я не буду заважати. Ні на хвилину.
Коли Богдан повернувся додому, валізи стояли біля дверей. Наталя віддала йому ключі і побажала щастя. Він бурмотів, що Оксана все набрехала, що це підстава. Але його ніхто не слухав. Він пішов — без роботи, без машини, без дому.
Кімнату в гуртожитку знайшов уже вночі. Через два тижні влаштувався у магазин — з пишною посадою «менеджер залу», а на ділі пояснював покупцям, чим один диван відрізняється від іншого. Оксану заблокував, написавши останнім повідомленням: «Розбирайся сама».
Він не відчував провини. Для нього винними були всі — жінки, обставини, хто завгодно. Тільки не він сам.
Оксана невдовзі дізналася, що тест виявився хибним — вагітності не було. Але образа залишилася.
— Я йому вірила, — ридала вона подрузі. — А він мене використав.
— Оксано, ти ж доросла жінка, — похитала головою подруга. — І віриш у казки? У «хлопця, на якому тримається вся фірма»? Та годі бути Піноккіо у спідниці.
— А я повірила…
— Ось саме. І даремно.