Той доби він забрав сина з собою — але то був лише сон…
Оксана зустріла Богдана на вечорницях у сільському клубі. Високий, статний парубок одразу помітив її — струнку дівчину з ясними очима та щирим сміхом. Весь вечір він не відходив від неї, а потім запропонував провести додому.
— Завтра прийду ввечері, погуляємо? — спитав він на прощання.
— Приходь, — тихо відповіла вона, відчуваючи, як серце затріпотіло.
Так почалась їхня історія. У селі поговір не затримується — незабаром усі дізналися: у Оксани з’явився жених. Люди шепотіли:
— Недалеко те весілля. Він за нею, як тінь ходить. А що, пара добра, обидва розважливі.
Справді, незабаром Богдан зробив їй пропозицію. Вони гуляли весілля на все село. Молодята оселилися в хаті, яку збудував Богдан — він з дитинства вмів усе, ходив з батьком на будівництва. Незабаром у них народився син. Все було добре. Спочатку.
Але з часом Богдан став частіше засиджуватися у сусідів — то допомогти, то щось полагодити. Його часто частували. Щедро. Спочатку це нікого не бентежило, але потім увійшло у звичку.
— Бодьку, досить по чужих хатах блукати, — казала Оксана. — Набридло бачити тебе щовечора під чаркою.
— Та що такого? Серед людей побув. Адже все по господарстві роблю.
Син підріс, Оксана вийшла на роботу, залишаючи хлопчика з бабусею. А Богдан і далі «допомагав». Але день за днем він приходив додому все гіршим. Стосунки почали шкварчати. Сварилися частіше. Одного разу навіть розійшлися на тиждень, але заради сина вона пробачила. Він обіцяв виправитися. І справді — деякий час усе було добре. Поки не почалося знову.
Оксана не раз збиралася піти. Але син любив батька. Коли Богдан був тверезий, вони багато часу проводили разом — майстрували, грали, вчилися. Заради сина вона терпіла. І все сподівалася: може, опам’ятається. Може, повернеться той турботливий чоловік, за якого вона виходила заміж.
Але роки й втома взяли своє. Богдан почав хворіти, слабшати.
— Ходімо до лікаря, — благала дружина.
— Дурниці. Відляжуся — і пройде. Я ще молодий.
До лікаря він пішов, коли вже ледве вставав із ліжка. Діагноз був жахливим. Лікар лише похитав головою:
— Чому так пізно? Боюся, часу в нас обмаль…
Оксана доглядала його до останнього. Біль, безсилля, сльози — все переплелося. А потім Богдана не стало. Все село проводило його в останню путь. Навіть ті, хто не схвалював його пиятика, — поважали його як чоловіка й умільця.
На сороковий день Оксані приснився сон. Чоловік стояв у тіні й казав:
— Ну як тобі без мене? Радій, поки можеш… Але пам’ятай: сина я заберу з собою.
Вона прокинулася в холодному поту. Побігла до дитячої. Дванадцятирічний Данило мирно спав. Вона нікому не розповіла про сон. Але з того дня почала оберігати сина як святиню. Перевіряла, стежила, хвилювалася за кожну дрібницю. Богдан більше не снився. Наче все забулося… але тривога лишилася.
А через півроку Данило не повернувся зі школи. Машина. Випадок. Його не стало.
Оксана не витримала — біль роздирав її на частини, душив, не давав спати. Після похорону вона ледве говорила. Лише через місяці навчилася знову дихати. Потім — поволі — почала повертатися до життя.
Вона вийшла заміж за удовця з двома доньками. Старалася бути доброю матір’ю, потім у них народився спільний син. Наче все налагодилося. Але серце вже ніколи не було колишнім. Данило лишився в ній назавжди. Її перший син. Забраний батьком. Тим, хто колись був її усім.
Тепер у Оксани є онуки. Вони приїжджають, бігають подвір’ям, сміються. Вона посміхається. Але коли вночі їй сниться Данило — вона плаче. Бо тепер вона вірить. Провісні сни бувають. І, можливо, у них нас попереджають. Тільки змінити — майже ніколи не можна. Залишається лише прийняти. І жити… далі.