Зрада з видом із вікна
Наталка не знаходила собі місця — ходила по квартирі, мов зацькована тварина. Її непокоїла поведінка чоловіка. Останніми днями Олексій став незвично уважним: прибирав, готував смачні вечері, носив квіти. Усі ці ознаки турботи тривожили. “Він точно у чомусь винен”, — думала Наталка, підходячи до вікна. Погляд мимоволі впився вниз — і серце стиснулося. Вона різко відскочила. “Невже він здатний на таке?” — прошепотіла вона, не вірячи очам.
У цю мить за спиною пролунав жіночий голос. Це була його дружина — Оксана.
Олексій стояв біля вікна, спостерігаючи, як Наталка, їхня сусідка, виводила на прогулянку свого маленького песика. Оксана підійшла, теж глянула вниз і миттєво напружилася.
— Про що задумався? — запитала вона з холодком у голосі.
— Про роботу, — зітхнув він, уникаючи її погляду. — Один співробітник нашкодив, тепер усі помилки на мені.
Вона пильно подивилася на чоловіка. Щось у його тонi й виразі обличчя зраджувало брехню. Але лише кивнула і пішла на кухню.
Олексій відчував, як у ньому закипає злість. Оксана останнім часом діяла йому на нерви: стала гострою, дріб’язковою. Він почав шукати тепло на стороні. І знайшов — у Наталці. Вона була тихою, усміхненою, жила одним поверхом вище.
Того вечора на роботі зникло світло, і його відпустили раніше. Він трохи полежав вдома, потім вийшов прогулятися. Наталка якраз була у дворі. Не втримався — підійшов, зав’язалася розмова. Закінчилося все кав’ярнею. А потім — її квартирою.
Вранці він прокинувся з тягарем провини. Дома висіло їхнє весільне фото, де вони з Оксаною — молоді, закохані. Він згадав, як клявся їй у вірності. «Назавжди» — зараз це слово лунало глумом.
Він приготував вечерю — запіканку, улюблену Оксаною. Коли вона прийшла з роботи, втомлена, але задоволена, похвалила його, навіть поцілувала. А він стояв із напруженою посмішкою, прокручуючи в голові минулі події.
За кілька днів у нього випав вихідний. Він уникав Наталки, відчуваючи себе брудним. Але його тягнуло до неї, як магнітом. Коли Оксана пішла на роботу, він знову опинився у сусідки.
Оксана почала помічати зміни. Олексій став надто слухняним, але водночас віддаленим. Вона відчувала — він щось приховує. І одного дня, побачивши, як він нишком спостерігає за Наталкою з вікна, усе стало на свої місця.
Скандал спалахнув на кухні.
— Ти з нею спиш? — випалила вона, ткнувши пальцем у вікно.
Олексій завмер. Потім почав бурмотати безглузді виправдання, але було пізно. Вона вигнала його без вагань.
— Іди до неї! Влаштувався зручно — поверхом вище. Переїжджай!
Він намагався щось пояснити, але Оксана вже не слухала. Він вийшов, збираючи речі, і незабаром його голос лунав у під’їзді:
— Наталко… Пустиш? Вона мене вигнала…
Наталка, мабуть, не чекала такого повороту, але після паузи двері відчинилися.
А по Оксаниних щоках котилися сльози. Не від болю — від розпачу. Вона думала, що він хоча б спробує боротися, але він пішов одразу. Без слів. Без спроби врятувати. Без сорому.
І вона вирішила: “Краще вже бути самій, ніж із тим, хто так легко зраджує”. А завтра… вона заведе кота. Або собаку. Вони, принаймні, більш вірні, ніж більшість людей.
