Тетяна Іванівна не знала, куди себе подіти — сьогодні її син Олесь мав привести до дому свою наречену. Жінка зранку метушилася на кухні, стелила святковий стіл, усе продумала до дрібниць. Соломія їй відразу сподобалася: лагідна, чемна, з гарним вихованням. Познайомились, сіли за стіл, розговорились. Але після вечері Олесь пішов провести наречену та повернувся через годину з похмурим обличчям.
— Сину, що трапилося? — зтривожилася мати.
— Усе, мамо. Весілля не буде. Соломія зі мною розійшлася, — глухо відповів він.
— Як розійшлася?.. Чому?
— Через тебе, мамо…
Тетяна застигла. Невже це правда?
Пізніше вона, ледве стримуючи сльози, дзвонила подрузі Марії:
— Марічко, приїжджай… Не знаю, як далі жити. Я заважаю своєму синові, краще б мене взагалі не було.
— Годі нести дурниці! — різко перебила Марія. — Чекай, скоро буду.
З Олесем вони жили удвох у невеликій орендованій хаті. Власного житла не було, родичів, які могли б допомогти — теж. Син виростав на очах, вчився, вступив до університету, а Тетяна працювала на двох роботах, щоб звести кінці з кінцями. Так і жили — тяжко, та дружно. Лише одне турбувало Тетяну: син довго не заводив серйозних стосунків. А їй так хотілося онуків…
Тому, коли в житті Олеся з’явилася Соломія, серце матері наповнилося надією. І ось, через півроку, він повідомив: вони подали заяву до ЗАГСу.
Тетяна готувалася до їхнього візиту, як до великої події. Соломія справді їй сподобалася. Але за вечерею та раптом запитала:
— А ви, Тетяно Іванівно, тут довго?
— Як то? Я тут живу.
— У цій хаті?.. — здивувалася Соломія.
— Так. З Олесем.
— Зрозуміло… Вибачте, я просто не знала.
Розмова закінчилася, але в поведінці дівчини щось змінилося. Наступного дня вона відмовилася зустрічатися з Олесем, а потім взагалі сказала, що відмовляється від весілля. Причина — вона не готова жити з його матір’ю.
— Я для них тягар, Маріє! — схлипувала Тетяна. — А я б тільки допомагала: і по господарству, і з дитиною… Адже вона ж вагітна!
— Послухай, — суворо сказала подруга. — Синові треба будувати своє життя. Ти ж сама через це проходила. Він чоловік, має стати главою родини, а не жити з мамою до старості.
— Але я сама не впораюся. У мене ні нормальної пенсії, ні роботи…
— Значить, впораєшся. Усі справляються. І ти зможеш. Головне — не заважати їхньому щастю. Хочеш — матимеш онука, дружню родину та вдячність сина. Не хочеш — втратиш усе.
Тетяна Іванівна наважилася. Наступного дня вона разом із Марією пішла до Соломії.
— Дякую, що прийшли, — сказала Соломія після довгої розмови. — Я б сама не наважилася. Але… Дякую вам. І знайте: ми вас ніколи не покинемо. Якщо щось — допоможемо.
— Ми?.. — здивовано перепитала Тетяна.
— Так. Я залишаюся з Олесем. Я його кохаю. Але жити будемо окремо. Дякую, що ви це зрозуміли.
Весілля все-таки відбулося. Олесь переїхав до Соломії. А коли народився їхній син, Соломія сама запропонувала свекрусі пожити в них: їй була потрібна допомога.
Тепер Тетяна няньчить онука, готує смачні вечері, а одного разу Соломія підійшла до неї і сказала:
— Дякую вам, мамо… Навіть не уявляю, як би ми впоралися без вас.
Кінець.