Випадкова зустріч на березі
Ганна з чоловіком та донькою вирішили змінити життя — переїхали з шумного Києва в тихе село. Придбали хату, завели господарство, засадили город. Почалася зовсім нова сторінка. Ввечері Ганна виводила кіз до річки, милувалася заходами сонця, насолоджувалася спокоєм.
— Мамо, вже смеркає, куди це ти знову з козами? — здивовано гукала донька Оксана.
— На річку, там трава соковитіша, — відповідала Ганна. — За годину повернуся, не хвилюйся.
Але ні за годину, ні за дві мати не повернулася. Оксана схвилювалася і переконала батька йти на пошуки. Знайшли Ганну не одразу. Коли побачили — оніміли: вона сиділа на лавоці біля хати, бліда, тремтяча, то сміялася, то плакала.
— Мам, що сталося? — запитала Оксана.
— Бачила… — видихнула Ганна, — не примару… гірше.
А всього годину тому вона йшла, як завжди, стежкою до річки. Кози паслися, вона присіла відпочити й дрімала. Прокинулася в сутінках, схопилася, кинулася збирати кіз. Ті, як на лихо, лізли у зарослі. Ганна — за ними. Раптом помітила, що за останньою козою щось шевелиться у траві. Довге, чорне…
Спершу подумала — тхір. Страх здавив груди — а раптом скажений? Тварина не відставала. Коза Зірка почала бекати, Ганна готова була захищати її, замахнулася палицею… аж раптом це «щось» підскочило, немов збиралося кинутися на неї.
Та коли все закінчилося, і вона наважилася підійти ближче, то побачила… величезні чоловічі труси, що вчепилися за козу рибальською волосіню. Напевно, хтось залишив їх сушитися на кущах, а коза потягла за собою.
Ганна сіла на траву й розреготалася. Напруга, страх, адреналін — усе вилилося цим сміхом. Саме тоді її й знайшли чоловік із донькою. А вдома суворо заборонили їй виводити кіз на річку — хто знає, що ще там «оживе»…
Мораль: іноді найстрашніші привиди виявляються звичайними речами, а сміх — найкращою зброєю проти страху.