Невдала зустріч над рікою
Оксана з чоловіком та донькою вирішили змінити своє життя — переїхали із шумного Києва у тихе село на Волині. Купили хату, завели господарство, посадили город. Почалася зовсім нова сторінка. Ввечері Оксана виводила кіз на пасовище біля річки, милувалася заходом сонця, насолоджувалася спокоєм.
— Мамо, вже смеркається, куди це ти знову з козами? — здивувалася донька Мар’яна.
— На річку, там трава соковитіша, — відповіла Оксана. — За годину повернусь, не хвилюйся.
Але ні за годину, ні за дві мати не повернулася. Мар’яна схвилювалася та переконала батька йти на пошуки. Знайшли Оксану не одразу. Коли побачили — очі не вірили: вона сиділа на лавці біля хати, бліда, тремтяча, то сміялася, то плакала.
— Мамо, що сталося? — запитала Мар’яна.
— Бачила, — видихнула Оксана, — не мару… гірше.
А всього годину тому вона йшла, як завжди, стежкою до річки. Кози паслися, вона присіла відпочити й задрімала. Прокинулася вже в сутінках, схопилася, кинулась збирати кіз. Ті, на лихо, лізли в чагарник. Оксана — за ними. Раптом помітила, що за останньою козою в траві щось повзе. Довге, чорне…
Спочатку подумала — тхір. Серце стиснув жах: а раптом скажене? Тварина не відставала. Коза Мілка забекала, Оксана зібралася її захищати, замахнулася палицею… і раптом це «щось» підскочило, наче збиралося кинутися.
Але коли все закінчилося і вона наважилася підійти ближче, виявилось — це… гігантські чоловічі труси, що вчепилися за козу рибальською волосіною. Мабуть, хтось залишив сушити на кущах, а коза потягла їх із собою.
Оксана сіла на траву й реготала. Напруга, жах, адреналін — усе вилилося в цьому сміху. Саме тоді її й знайшли чоловік із донькою. А вдома наказали їй суворо-насухо: більше не водити кіз до річки — хто знає, що там ще «оживе»…
Сміх розвіює страх, але іноді найстрашніші історії мають найсмішніший кінець.