– Мамо, я сьогодні з Олею йдемо в кіно! Будь на зв’язку, гаразд? – кинув Дмитро на ходу, цілуючи Маріанну в щоку.
Він захлопнув двері ванної, і залунав шум води. З-під нього пробивалося його тихе насвистування чогось бадьорого. Маріанна сіла у віконне крісло і, як завжди, затримала погляд на синові. Він був щасливим. Вільним. Легким.
Таким, яким вона ніколи не була.
Перед очима мигнуло минуле – їй вісімнадцять, вона закохана, як дитина, і виходить заміж за Олега. Тоді здавалося, що кохання – це назавжди. Що все буде просто, варто лише триматися за руки.
– Мам, а де моя блакитна сорочка? – вирвав її зі спогадів голос Дмитра.
– У шафі, зліва, як завжди, – посміхнулась вона, відчуваючи щемливе тепло в грудях.
Підійшовши до дзеркала, вона побачила себе і відчула знайоме поколювання. Гарна, струнка, але очі… Очі видавали втому. Не від побуту, ні. Від життя.
Той день – як батіг. Звичайний ранок, крамниця біля дому. Вона – за хлібом. А він – з пакетом, у якому баночка дитячого пюре та підгузки.
– Це… не те, що ти подумала, – пробурмотів Олег.
Але Маріанна все зрозуміла. У Вікторії – його нова сім’я. І вона, Маріанна, більше не частина його життя. Були крики, сльози, приниження. Потім – тиша. Порожнеча. І нове життя.
Без нього. Зате з сином.
Свекруха тоді лишилася поруч. Навіть захищала її. Маріанна виростила Дмитра сама. І лише іноді дозволяла собі згадати – як легко колись віддала своє щастя. Точніше, дозволила його забрати.
Дмитро вийшов із ванної, сяючий, із зачесаним волоссям, у тій самій блакитній сорочці. Він став дорослим. Незалежним. Розумним. Таким, яким вона хотіла бути сама у свої вісімнадцять.
– Бувай, мам! – помахав рукою.
– Гарного вечора, сонечко, – кивнула вона, повертаючись до крісла.
Тоді прийшло повідомлення. Ненав’язливий дзвінок, і – на екрані: «Богдан надіслав вам заявку в друзі». У Маріанни защеміло в грудях. Богдан? Той самий Бодя зі школи? Із букетами ромашок вранці?
Вона подзвонила подрузі.
– Ганю, ти не повіриш… Богдан! Зі школи! Додався до мене!
– Бодя, який був у тебе закоханий усе життя?! Ну так ти що, додавай! Він, до речі, тепер ніби великий начальник. І, здається, у розлученні…
Так почалася їхня історія. Повідомлення. Чати до другої ночі. Смішні меми, теплі слова, компліменти. Ніби повернулася у юність. Ніби знову дихається легко.
Через два тижні Маріанна зізналася синові:
– Дмитре, я хотіла б познайомити тебе з однією людиною…
Він усміхнувся.
– З Богданом? Мам, ти сяєш, як ялинка на Новий рік. Я радий за тебе.
Вона не втримала сліз. Від полегшення. Від вдячності.
Але тривало це недовго. Богдан почав віддалятися. Повідомлення стали короткими. Потім прийшов лист:
«Маріанно, вибач. У мене є інша. Просто… колись ти обрала Олега. Тепер ти знаєш, як це – бути відкинутою».
Вона читала й не вірила очам. Чоловік за сорок вирішив помститися за шкільну любов? Серйозно?
Подруга примчала, як ураган.
– Пиши ймовіть! Зараз! Разом напишемо!
І вони написали. Із слізьми. Із сміхом.
«Дорогий Бодю! Дякую! Ти був ковтком свіжого повітря. Я знову відчула себе молодою та гарною. Успіхів тобі і твоєму… майбутньому. Маріанна».
Відповідь була передбачуваною: образи. Але їй вже було байдуже.
Через тиждень Маріанна зустріла в супермаркеті жінку – яскраву блондинку з нафарбованими губами і злим поглядом.
– Це ви?! Ви зруйнували моє життя з Богданом!
Маріанна завмерла. А потім раптом, у якийсь невловимий момент, їй стало… смішно.
– О, розлучниця? – з піднесенням повторила вона. – О, дорога, ви не за адресою. Справжня розлучниця – це Вікторія. Відбиває чоловіків професійно. Спочатку мого, тепер вашого…
– Вікторія?!
– Угу. Зелена, 12. Не помилитеся – у неї червоне авто. Я ж знаю.
Маріанна вийшла з супермаркету, ледве стримуючи сміх. Чи дізнається Вікторія, хто їй підкинув цю «мину»?
Увечері сонце ховалося за дахи. Маріанна сиділа на балконі, обличчям до світла. Вона раптом зрозуміла: уперше за багато років їй добре. Не через чоловіка. Не через флірт. Просто – добре.
Задзвонив телефон. Повідомлення від сина:
«Мам, ми з Олею хочемо з’їхатися. Спробуємо жити разом. Без поспіху. Без пафосу».
Маріанна усміхнулася. Ось воно. Щастя. Дивитися, як твоя дитина будує своє життя усвідомлено. Мудро. Без ран, без болю.
А вона?.. Вона просто житиме. Заради себе. Заради тиші. Заради спокою.
І якщо доля колись знову підкинеВона глибоко зітхнула, усміхнулася вітру, що грає у її волоссі, і зрозуміла: тепер її щастя – це свобода бути собою.