— Ну й де вони? — Оксана тривожно зазирнула на кухню, потім у вітальню. Пусто. У хаті панувала тиша, така незвична й тривожна.
Зранку все було нестерпно. Мати — сувора, вперта, з важким поглядом та нескінченним списком нарікань. Чоловік — замкнений, роздратований, глухий до будь-яких прохань. Жити разом з матір’ю вони погодилися «на тиждень». Минув тиждень. Вже третій.
— Мамо! Іване! — гукнула вона голосно. Відповіді не було. Серце стиснулося.
Вона накинула куртку й побігла до гаража. Там зазвичай ховався її чоловік — реставрував стару меблі, втікаючи від побутових клопотів. Двері були привідкриті, і звідти лунали голоси.
— Якщо правильно обробити поверхню, лак ляже рівно, — говорила мати. Голос у неї був м’який, майже ніжний.
— Я зазвичай розбавляю перший шар, — відповів Іван. — Тоді дерево краще вбирає.
Оксана завмерла на порозі, наче боячись порушити тендітну гармонію. Перед нею — майже неможливе: її постійно сперечальні мати й чоловік сиділи за столом і разом реставрували стару раму від дзеркала. У матері на колінах був фартух із плямами лаку, у Івана — пензель, у руках — наждачка.
— Оце так зворот, — прошепотіла Оксана й тихо сіла в куточку, спостерігаючи.
Кілька тижнів тому вона наполягала: мати має переїхати. У санаторії, де та жила після смерті батька, почався ремонт. Обіцяли тимчасово переселити. Але мати категорично заявила: «Я краще до доньки. І допоможу, і не обтяжу».
Іван не був у захваті. Він і раніше не приховував: із тещею у нього складні стосунки. Занадто різні. Вона — жорстка, вимоглива, з непримиренними поглядами. Він — спокійний, але злопам’ятний.
З першого дня почалися дрібні сутички: то виделки не туди поклав, то сорочки не так випрасував, то занадто голосно хлопнув дверима. Ввечері Оксана слухала їхні мовчазні образи. Двоє сильних, упертих, звиклих бути головними — під одним дахом.
Вона боялася: шлюб не витримає.
Але ось тепер — ці двоє сидять за одним столом. Мати, виявляється, усе молодість працювала на меблевій фабриці. А Іван — реставратор-самоучка, який завжди мріяв зустріти професіонала.
— У вас рука вірна, — сказав він. — Не кожен майстер так може.
— А ти талановитий, — відповіла мати. — У тебе відчуття.
Потім вони разом варили чай, дістали зі старого ящика банку варення, й Оксана не витримала:
— Ви замінили мою матір?
Мати хмикнула:
— Просто раніше не було про що говорити. А тепер ось — спільна справа знайшлася. Я ж гадала, він безнадійний. А він ось як меблі робить!
Іван засміявся:
— А я думав, ви мене терпіти не можете.
— Терпіти не можу дурість. А ти, виходить, не дурний.
Оксана мовчки дивилася на них. А потім усміхнулася.
Коли вночі вони повернулися додому, вона почула, як Іван прошепотів:
— Дякую, що мати з нами. Не сподівався, що ми знайдемо спільну мову.
А вранці мати сказала:
— Я все вирішила. У санаторій не повертатимуся. Залишуся тут. Допоможу вам майстерню відкрити.
Оксана не почала сперечатися. Коли двоє людей, яким було важко просто дивитися одне на одного, починають розуміти, цінити й допомагати — це не катастрофа. Це диво.
І, можливо, у цьому домі знову стане спокійно. Навіть тепло.