**Лист у щоденнику: історія Оксани**
— Мам, сьогодні з Катрусею йдемо у кіно! Будь на зв’язку, добре? — гукнув Тарас, поцілувавши Оксану в щоку, перш ніж зникнути у ванній. Вона чула, як він щось собі під ніс насвистував, як дзюрчала вода. Він був щасливий… Вільний. Таким, яким вона ніколи не була. — Мам, я пішов! — покликав Тарас, визираючи сяючим обличчям у своїй улюбленій блакитній сорочці. — Удачі тобі, синку! — Оксана махнула йому рукою й сіла у крісло. Телефон тихенько дзенькнув — нове повідомлення. Вона розгублено відкрила його… і застигла.
Крізь вечірню тишу пробилося тихе схлипування. Оксана лежала, згорнувшись калачиком, обіймаючи коліна, й беззвучно плакала — сльози залишали вологі смужки на подушці.
— Мам, що таке? — Тарас повернувся раніше й тривожно подивився на неї. Вона квапно втерла очі, натягнула посмішку:
— Усе гаразд, сонце. Просто трохи втомилась.
Він сів поруч, вдивляючись у її обличчя. Дорослий уже. Високий, стриманий, з тією ж чарівною усмішкою, що й у дитинстві. Тільки тепер вона все частіше призначалася не їй, а його Катрусі…
Спогади нахлинули несподівано. Вісімнадцять. Олег. Заміжжя. Любов до запаморочення. Наївна віра, що почуття подолають усе. Але… не подолали.
— Мам! Де моя блакитна сорочка? — голос Тараса вирвав її з думок.
— У шафі, зліва! — гукнула вона, усміхнувшись.
Вона підійшла до дзеркала. Сорок два. В очах — сум, який уже давно ніхто не помічав. Ніби життя застрягло в минулому…
Вона яскраво пам’ятала той день. Вівторок. Крамниця біля дому. Хліб, молоко. І… Олег. З пакетом і… баночкою дитячого харчування. Підгузниками. Усмішка на обличчі. Очі видали правду.
— Це… не те, що ти подумала, — пробурмотів він.
— А що я мала думати?! Що ти лікуєшся у цієї… як її… Мар’яни?! У вас уже дитина?!
Потім був туман. Крики. Розлучення. Самотність. Але й свобода.
Вона навчилася жити сама. Без Олега. Без скандалів. Свекруха залишилася на її боці, підтримувала. Вона виховувала сина, вчилася посміхатися… забувати зраду.
Іноді все ж накривало. Як сьогодні, коли вона бачила, як Тарас обіймає Катрусю. Як вони будують стосунки — усвідомлено, з повагою. Без дурних обіцянок «назавжди».
Телефон знову дзенькнув. Запит у друзі. Богдан… Той самий Богданко зі школи?!
Шкільний двір. Вона — перша красуня. Він — з букетиком ромашок біля воріт. Потім прийшов Олег. А Богданко лишився в минулому.
— Людо, ти не повіриш… Богданко зі школи написав!
— Той, що був у тебе закоханий аж до останнього дзвоника? — засміялася подруга. — А Олег ж тоді його ревнував до скандалу!
— Він мені просто запит кинув.
— То додай! Він зараз у великій фірмі працює, ніби розлучився…
Наступні тижні були як казка. Повідомлення. Флірт. Сміялися, листувалися до ранку. Богдан був уважним, легким, з добрим гумором… Тільки тепер у ньому була впевненість чоловіка, який багато пережив.
— Тарас, — сказала вона одного вечора, — я хочу тебе з кимось познайомити…
— З Богданом? — Тарас усміхнувся. — Мам, я все бачу. Ти сяєш. Я радий за тебе.
Вона прослезилася. Але незабаром Богдан став писати рідше. Коротше. А потім…
«Оксано, вибач. У мене є інша. Ти тоді обрала Олега — було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася в екран. Завмерла. Дорослий чоловік… влаштував помстиве шоу через двадцять років?
— Ну, годі ридати! — влетіла Люда. — Зараз ми цьому Дон Жуану відпишемо.
Вони разом склали повідомлення — з гумором, злістю й полегшенням:
«Дорогий Богданку! Дякую тобі велике! Я не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, фліртувала, відчувала себе жінкою. Ти повернув мені молодість, ніби двадцять років знімаєш. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Цілую (платонічно). Оксана».
Відповідь прийшла одразу — потік образ і лайки. Але Оксана вже сміялася. Вперше — від душі.
А через тиждень її зупинила блондинка в супермаркеті:
— Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували мою любов із Богданом!
Оксана кліпнула очима. Потім — несподівано для самої себе — усміхнулася:
— О, ви не за адресою. Справжня розлучниця — це Мар’яна. Вулиця Лісова, 15. Вона й мого чоловіка забрала, і до Богдана дотягнулася. Профі.
Блондинка завмерла, а Оксана, ледь не регочучи, пішла додому. Уявивши обличчя Мар’яни…
Вечірнє сонце м’яко торкалося обличчя. І раптом вона зрозуміла — вона щаслива. Просто так. Без чоловІ раптом вона зрозуміла, що справжнє щастя — це бути вільною від минулого та вірити у майбутнє.