Коли все стає на свої місця: Марія обирає себе
— Мам, я сьогодні затримаюся, у Оленки день народження. Ми з друзями йдемо в кіно, — Андрій на ходу поцілував Марію в щоку і зник у ванній. З-за дверей почувся його безжурний сміх — він щось наспівував, відкриваючи воду.
Марія стояла біля вітна й слухала, як життя знову шумить поруч. Андрій був щасливий. Легкий. Вільний. Таким, яким вона ніколи не була.
Колись, у вісімнадцять, вона теж вірила в просте щастя. Олег здавався чоловіком її мрій — сміливим, гарним, впевненим. Вони закохалися, одружилися, почали життя з чистого аркушу. А вже через кілька років Марія зрозуміла — її життя складається лише з побуду, мовчання й самотності.
Олег дедалі частіше затримувався «на роботі», повертався похмурий, відсторонений. А потім була та баночка дитячого пюре в його сумці. І памперси. Вони назавжди врізалися в її пам’ять, як доказ.
— Це… не те, про що ти подумала, — пробурмотів він тоді.
— А що ж це, Олеже? Що це?! — кричала вона, тримаючи баночку, ніби останню нитку реальності.
Після цього все розвалилося. Було важко, але вона вистояла. Вона сама виховувала Андрія. Без підтримки. Лише свекруха залишилася поруч — допомагала, не кидала.
Андрій виріс, став розумним, добрим, дорослим. Вона пишалася ним. Але іноді… Іноді поверталося відчуття порожнечі. Як зараз.
Вона сіла у крісло, взяла в руки телефон — і побачила сповіщення: «Павло надіслав вам запрошення в друзі». Павло… Її шкільна симпатія. Той, хто колись чекав її біля школи з ромашками. Вона навіть не знала, що пам’ятає його усмішку. Але серце раптом стиснулося.
— Людо, ти не повіриш, — подзвонила вона подрузі. — Павло, той самий Павлик із 10-А, знайшов мене у Фейсбуці!
— Серйозно?! Той, що був у тебе по вуха закоханий? Олег же тоді аж зубами скреготав, як його бачив. Додай! Він зараз, здається, при справі, і кажуть, нещодавно розлучився.
Вона додала. І все закрутилося. Повідомлення. Жарти. Спільні спогади. Солодкий флірт, від якого палали щоки. Павло був уважним, чемним, щирим. Їй здавалося, що вона знову оживає.
— Андрію, я хочу познайомити тебе з кимось, — сказала вона одного дня синові.
— З Павлом? — усміхнувся він. — Мам, я все бачу. І я радий за тебе.
Вона сяяла. Уперше за довгий час. Але це тривало недовго. Павло почав писати рідше. Потім — сухо. А тоді прийшло повідомлення, від якого в горлі став ком:
«Маріє, пробач. У мене є інша. Ти тоді обрала Олега — це було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася на екран, приголомшена. Чоловік за п’ятдесят… і така помста? Усе це — просто гра? Помста за юнацьку образу?
— Ну й козел, — зітхнула Люда, коли почула все. — Напиши йому! З гідністю.
Вони разом склали повідомлення — з іронією, стримано, гостро:
«Дорогий Павле! Велике дякую! Я не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, так фліртувала, так відчувала себе жінкою. Ти повернув мені молодість. Наче двадцять років зкинула. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Успіхів. Цілую (платонічно). Марія».
Відповідь прийшла миттєво — потік образ, докорів і скарг. Але Марія вже сміялася. Уперше — по-справжньому.
А через тиждень її зупинила біля магазину блондинка:
— Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Павлом!
Марія завмерла, а потім — несподівано для самої себе — усміхнулася:
— О, ви не за адресою. Справжня розлучниця — це Тетяна. Вулиця Лісова, 15. Вона й мого чоловіка забрала, і до Павла добралася. Профі.
Блондинка завмерла, а Марія, ледве стримуючи сміх, пішла додому.
Сонце ковзало по її обличчю. І раптом вона зрозуміла — вона щаслива. Без чоловіків. Без драми. Без доказів.
Прийшло повідомлення від Андрія:
«Мам, ми з Оленкою вирішили спробувати пожити разом. А далі — як вийде».
Марія посміхнулася. Ось воно — справжнє щастя. Бачити, як твоя дитина робить правильний вибір.
А вона?.. А вона нарешті обрала себе.