Родин Юлі — і жодної рідні
Юля мила посуди, коли раптом почувся дзвінок у двері. На порозі, ніби грім серед ясного неба, стояла свекруха.
— Здоровенькі були, Юлечко, — зі штучною ніжністю промовила Надія Миколаївна. — Вирішила вас провідати. Ось і зайшла у гості!
Юля запросила її на кухню, поставила чайник і гукнула чоловікові:
— Миколо, до нас твоя мати прийшла!
За кілька хвилин усі вже сиділи за столом. Свекруха повільно розмішувала цукор у чаї, косила оком на невістку з тим самим виразом, за яким Юля давно вчилася вгадувати майбутню маніпуляцію.
— Знаєш, Миколеньку, — почала Надія Миколаївна, — Тарас запропонував Марічці переїхати до нього. Уяви, ще до весілля!
— Ой, йому ще доведеться, — усміхнувся Микола. — Наша Марічка йому покаже. Спокійного життя не буде!
— Неправда! — з гордістю заперечила свекруха. — У Марічки все інакше. Вона скромна, розумна, не те, що деякі…
Юля відчула цей погляд. Камінь, як завжди, летів у її бік. І вона знову вдала, що не помітила.
— А ти знаєш, що Тарас ще зробив? — урочисто підняла палець свекруха. — Дарує їй квартиру! Уявляєш? На весілля! Справжній чоловік!
Микола скривився.
— Побачимо, що він там подарує. Поки документів не побачу — не повірю.
— От що означає — правильний вибір! — не вгамовувалася Надія. — А в тебе, між іншим, дружина з квартирою, а ти навіть у власниках не значишся.
Юля вийшла з кімнати. Серце стиснулося. Знову стара пісня — про “оформи половину”, “де справедливість”, “спільна родина”. Вже рік, як вони одружені, і весь цей час Надія Миколаївна намагалася видобути хоч шматочок зятєвої житплощі.
Микола теж почав тиснути: мовляв, сміються з нього, чоловік без квартири. І машину купив, і ремонт зробив, і меблі — а все чуже.
— Тебе ніхто не обманював, Миколо, — відповідала йому Юля. — Ти женився не на квартирі, а на мені. Чи ні?
Він замовкав. До наступного візиту матері.
Коли до дому завітала владна тітка Миколи, він почав розповідати казки.
— Так, квартиру купили. Здебільшого на мої гроші, — впевнено заявив він.
Юля ледь не подавилася чаєм. Брехня лилася рікою. Вона мовчала. Не заради нього — заради себе.
Потім прийшов друг Олесь. Микола знову розпушив хвіст:
— Заходь, вважай, ти вдома. Квартира ж наша з Юлею!
— Молодець! — захоплено сказав друг. — Одружився, квартиру купив. І машина в тебе класна!
Юля дивилася і не вірила власним очам. Де той добрий, простий хлопець, з яким вона зустрічалася?
Вона зібрала речі та поїхала до батьків.
— Мамо, я більше не можу. Я почуваюся не дружиною, а інвестором. Він і одружився лише через квартиру…
— Подумай, доню. Але квартиру — нікому, чуєш? Ані шматочка!
Юля повернулася. І незабаром до них увірвалася свекруха. Без дзвінка, розхристана, сльози на очах.
— Миколо, лихо! Тарас Марічку кинув. Все — весілля не буде. А вона кредитів набрала: машина, одяг, телефон…
— А до чого тут ми? — збентежився Микола.
— Треба допомогти. Нехай Юля оформить половину квартири на тебе. Закладеш, борг віддамо. Потім все повернемо!
Юля оніміла. Але швидко отямилася.
— Ніколи! Ця квартира — подарунок моїх батьків. І навіть на один відсоток ви на неї не розраховуйте!
— Безсердечна! — завила Надія.
Юля пішла до кімнати, але підслухала, як мати з сином шепочуться біля дверей.
— Я все зробила, синочку. Але вона — ні в яку…
— Спробую ще щось придумати, — понуро сказав Микола.
Юля розчинила двері:
— Придумуйте! Придумуйте ще щось! Тільки знайте: квартири вам не побачити. Ані шматочка. Хочете жити на своє — працюйте, як усі!
Наступного дня Микола пішов жити до матері.
Юля подала на розлучення. Пізно зрозуміла, але краще пізно, ніж віддати їм своє. Бо чужі апетити — безкінечні. А гідність — одна.