Квартира Марічки — і жодної родини
Марічка мила посуду, коли раптом дзвінок у двері. На порозі, ніби грім із ясного неба, стояла свекруха.
— Ой, Марічко, — медово промовила Оленa Степанівна. — Вирішила завітати. От і гостюю!
Марічка запросила її на кухню, поставила чайник і гукнула чоловікові:
— Іване, до нас твоя мати прийшла!
За хвилину всі вже сиділи за столом. Свекруха повільно розмішувала цукор у чаї, косила оком на невістку. Марічка вже давно вміла бачити за цим поглядом майбутню маніпуляцію.
— Ти знаєш, Івасю, — почала Олена Степанівна, — Тарас збирається забрати Наталку до себе. Уявіш, ще до весілля!
— Ну він попав, — усміхнувся Іван. — Наша Наталка йому покаже. Спокійно жити не дасть!
— Та що ти! — з гордістю заперечила свекруха. — Наталка — дівчина скромна, розумна, не то що деякі…
Марічка відчула цей погляд. Камінь, як завжди, летів у її бік. Вона знову зробила вигляд, що не помічає.
— А знаєш, що Тарас ще зробив? — урочисто підняла палець Олена Степанівна. — Дарує їй квартиру! Уявіш? До весілля! Справжній чоловік!
Іван скривився.
— Побачимо, що він там подарує. Поки паперів не побачу — не повірю.
— Ось що значить — правильний вибір! — не висідала Олена. — А у тебе, між іншим, дружина з квартирою, а ти навіть у власники не записаний.
Марічка вийшла. Серце стиснулося. Знову стара пісня — про «оформи половину», «де справедливість», «спільна родина». Вже рік, як вони одружені, а Олена Степанівна весь час намагалася вичавити хоч шматочок зятєвої житплощі.
Іван теж почав тиснути: мол, сміються з нього, чоловік без квартири. І машину купив, і ремонт зробив, і е меблі — а все чужі.
— Тебе ніхто не обманював, Іване, — відповідала Марічка. — Ти одружився не на квартирі, а на мені. Чи не так?
Він замовкав. До наступного візиту мами.
Коли в будинок завітала владна тітка Івана, він почав розповідати казки.
— Так, квартиру купили. Здебільшого на мої кошти, — впевнено заявив.
Марічка ледь не поперхнулася чаєм. Брехня лилася рікою. Вона мовчала. Не для нього — для себе.
Потім прийшов друг Андрійко. Іван знову розпустив хвіст:
— Заходь, вважай, що в себе вдома. Квартира ж наша з Марічкою!
— Молодець! — з захопленням сказав друг. — Одружився, квартиру купив. І машина в тебе класна!
Марічка дивилася і не вірила очам. Де той добрий, простий хлопець, з яким вона зустрічалася?
Вона зібрала речі та поїхала до батьків.
— Мамо, я більше не можу. Я почуваюся не дружиною, а інвестором. Він і одружився тільки через квартиру…
— Подумай, донечко. Але квартиру — нікому, чуєш? Ані шматочка!
Марічка повернулася. І незабаром до них ввірвалася свекруха. Без дзвінка, розхрістана, сльози на очах.
— Іване, лихо! Наталку Тарас кинув. Все — весілля не буде. А вона кредити набрала: машина, одяг, телефон…
— А до нас це яким боком? — збентежився Іван.
— Треба допомогти. Нехай Марічка оформить половину квартири на тебе. Заложиш, борг віддамо. Потім все повернемо!
Марічка оніміла. Але швидко оговталася.
— Ніколи! Ця квартира — подарунок моїх батьків. І навіть на один відсоток ви на неї не розраховуйте!
— Безсердечна! — закричала Олена.
Марічка пішла у кімнату, але підслухала, як мати й син шепочуться біля дверей.
— Я все зробила, сину. Але вона — ні в яку…
— Спробую ще щось придумати, — похмуро сказав Іван.
Марічка розчинила двері:
— Придумайте! Придумайте ще щось! Тільки знайте: квартири вам не побачите. Ані шматка. Хочете жити на своє — працюйте, як усі!
Наступного дня Іван пішов жити до матері.
Марічка подала на розлучення. Пізно зрозуміла, але краще пізно, ніж віддати їм своє. Бо чужі апетити — безканeчні. А гідність — одна.