Він прийшов, щоб залишитися
Юрко Степанович ішов у гости вперше за дуже довгий час. До жінки, яка все частіше займала його думки. Адже сам же колись дав собі слово: більше ніяких сімей. Ні кохання, ні шлюбів, ні болю.
Після розлучення з дружиною життя пішло шкереберть. Вона забрала їхнього трирічного сина та від’їхала в інше місто. Юрко намагався боротися. Не вірив, коли йому шепотіли про її зради. А потім почув від неї саме, дивлячись у вічі, що йде до іншого — «кохання, почуття, яких з тобою ніколи не виникало»…
Юрко не благав залишитися. Але без сина не міг уявити собі життя. Адже з самого народження виховував хлопчика сам — вставав уночі, годував з пляшечки, пісочки прасував, вчив ходити. Вони були одним цілим. А тепер — його просто викреслили. Сина перевезли за тисячі кілометрів. І коли Юрко, не витримавши, приїхав туди, хлопчик, навіть не глянувши на подарунки, просто заліз йому на коліна, міцно стиснув руку і мовчав. А коли батько збирався йти, малеча одягнувся і став біля дверей:
— Я хочу до тата. Я піду з татом.
Його зупинили. Юрка випхнули за поріг. А дитячий голос ще довго лунав зі сходової клітки: «Я хочу до тата!»
Все. Заборона на зустрічі. Лише рідкісні дзвінки, лише перекази та посилки. Він став для сина ніби примарою. Десь він є, але наче його немає…
Юрко замкнувся. Жінки бували, але варто було заговорити про щось серйозне — він зникав. Боявся. Не за себе. За того хлопчика, якого в нього забрали.
А потім він побачив Соломію. На презентації. Скромна чорна сукня, мідна коса, серйозний погляд. Наче прокинувся. Дізнався про неї все: не одружена, є син, три роки, живе з мамою, з чоловіками не зустрічається. Гарна, розумна, принципова.
Почав шукати приводи для зустрічей. «Випадково» з’являвся біля офісу, коло магазину. Соломія не відштовхувала, але трималася стримано. Все йшло повільно. І ось — вона запросила його додому. Познайомитися з сином і матір’ю. Це був знак.
Юрко ретельно підготувався: пальто, шарф, парфум, подарунок — великий конструктор. Хвилювався: чи прийме його хлопчик? Чи вийде знайти спільну мову?
Він подзвонив у двері.
— Хто там? — почувся дитячий голосок.
— Юрко Степанович, — відповів він.
Двері відчинилися. На порозі стояв серйозний хлопчик у білій сорочці та метелику.
— Вітаю. Заходьте! Мама скоро повернеться з магазину. Вона наказала мене вас зустріти. Тільки тихенько, будь ласка — бабуся спить. У неї болить голова. Заходьте! Тільки… знімайте штани.
— Пробачте?.. — здивувався Юрко.
— Ну ви ж з вулиці! Мама каже, у штанах з вулиці — мікроби. Потім ми всі захворіємо. Треба знімати одразу, у передпокої. У нас тепло — не замерзнете.
Хлопчик був цілком серйозний. Очевидно, повторював слова дорослих. Юрко завагався.
— Можна я не зніматиму? Вони нові, чисті. У піску не валявся. Хочеш — щіточкою почищу. Мене звати Юрко, а тебе?
— Богданко. На честь дідуся. Дуже приємно. Ну добре, заходьте в штанах, але мама буде сваритися. Ось капці. Обов’язково надіньте!
— Обов’язково. Підлога — це святе.
— Мама купила їх спеціально для вас. А мені в черевиках ходити не можна. Тільки якщо дуже треба, тоді — уздовж стіни й стрибком через килим. У нас вдома чисто не тому, що прибирають, а тому, що не смітять. Так бабуся каже.
Юрко посміхався. Хлопчик був кмітливим, жартівливим і явно намагався справити враження. Він заглянув Юркові у вічі з відкритою дитячою щирістю — і той відчув, як у грудях щось тепло стиснуло.
— Я тобі подарунок приніс. Конструктор. Любиш збирати?
— Люблю, але не дуже виходить. Мама каже — навчуся. Мені скоро чотири.
— Отже, разом зберемо. Впораємось?
— А ти не просто в гості? Ти… назавжди?
Юрко присі— Назавжди, якщо ти мене візьмеш до своєї команди.