Коли медовий місяць минув — гірка правда й нове життя
Віра й Артем щойно повернулися з медового місяця, який провели у сонячній Хорватії. Вона зручно влаштувалася на дивані й гукнула у бік ванної:
— Який фільм дивитимемось?
— Не знаю, вирішуй сама! — донеслася відповідь чоловіка.
Віра відкрила його ноутбук і мимоволі глянула на незбирані валізи у передпокої. «Завтра розберу», — буркнула й відвела погляд — та раптом почула сигнал. На екрані висвітилося повідомлення. Вона клацнула на іконку — і її ніби обпалило.
«Нудьгу без тебе, коханий», — писала незнайома Марічка.
«Не сумуй, скоро повернуся», — відповідав їй Артем.
Дата — восьме серпня. За день до їхнього повернення додому. Віра відкрила листування й, затаївши подих, почала читати: «Марічко, той вечір був чарівним…», «Ти сьогодні приїдеш?», «Так, рибко, так за тобою знудився…»
Вона рвучко захлопнула ноутбук. За кілька секунд із ванної вийшов Артем:
— Ну що, знайшла кіно? Може, комедію?
— О, так… комедія зараз почнеться, — холодно кинула Віра. — Хто така Марічка?
Він остолбенів.
— Яка Марічка?.. Я не знаю жодної Марічки!
— Справді? Тоді ось, полюбуйся! — і вона кинула ноутбук йому на коліна. — Щойно повернулися з подорожі, а ти вже встиг нагулятися з коханкою?!
— Почекай… Це нічого не значить. На корпоративі випив, вона сама до мене причепилась… Це помилка! Я ж тебе люблю!
— Помилка? Помилка — це вийти за тебе заміж! — Віра вискочила з квартири й гупнула дверима.
У таксі вона мовчки дивилася у вікно, по щоках котилися сльози. «Невже це відбувається зі мною?..»
Біля батьківського дому її зустріла мати:
— Донечко, що сталося?
— Подаю на розлучення. Я не буду жити зі зрадником!
— Тихше, дюймовочко… заходь, поговоримо, заспокойся…
Минув тиждень. Мати умовляла залишитися:
— Навіщо тобі орендована квартира? Живи з нами, скільки захочеш.
— Мам, мені тридцять. Мені потрібен свій простір.
Вона два дні шукала житло. Вчора подала на розлучення. Артем ще намагався щось пояснити, дзвонив, надсилав квіти — даремно.
Через місяць Віра вже жила в новій квартирі. Останні два тижні — ані сльози. Заглибилася у роботу, аби не думати. Але у вихідні було важко: самотність накривала з новою силою.
Одного вечора вона сиділа перед телевізором, бездумно перемикаючи канали. Морозиво, варення й повна апатія. А потім — несподіване рішення.
— Скільки можна сидіти в чотирьох стінах? — сказала собі Віра й вийшла на вулицю.
У парку було тепло й тихо. Світло ліхтарів, тіні від дерев, закохані пари… Але незабаром почало темнішати. Віра пішла назад, та зрозуміла — заблукала.
Почулися кроки ззаду. Вона прискорила крок.
— Дівчино, перепрошую… — почувся голос.
Вона кинулася тікати, але спіткнулася. І тут чиїсь руки підняли її з землі.
— У вас усе гаразд? Не бійтеся, я не хотів налякати. Мене звати Олесь.
Він відійшов на кілька кроків, показав порожні кишені й додав:
— Я живу неподалік. Побачив, як ви блукаєте алеями…
Віра все ще була напруженою, але його голос, добрий погляд і щирі очі трішки розтопили лід усередині.
— Я просто не можу знайти вихід, — зніяковіло відповіла вона.
— Дозвольте проводжати вас?
Прогулянка проминула непомітно. Олесь жартував, розповідав історії, вона сміялась… Біля під’їзду вони спинилися.
— До побачення, Віро.
— До побачення, Олесю… — з ноткою смутку.
— Можу почекати, поки ви зайдете? Ато раптом знову заблукаєте, — пожартував він.
Наступного дня Віра, все ще під враженням, пішла по каву. І раптом… прямо біля дверей сусідньої квартири з’явився Олесь із двома чашками у руках.
— Прокинулась, соня? Я вже зранку чекаю! Підемо каву пити?
— Ти? Що ти тут робиш?
— Живу. Ми сусіди вже два тижні. Бачив тебе кілька разів, та не наважувався заговорити.
Вона розгубилася. Він посміхнувся:
— Ну що, зайдемо на каву?
— Я не впевнена…
— А якщо в мене є печиво?
— Тоді, можливо…
Задзвонив телефон:
— Так, мам, ні, не передумала. Я залишаюся тут. Мені тут… подобається.
І Віра вперше за довгий час відчула тепло. На цей раз — справжнє.